У Парижі, на території Палацу інвалідів, рік тому відкрито меморіал пам'яті жертв тероризму. Звичайно, цей факт, а також те, що у Франції постраждалі від терактів прирівнюються за своїм соціальним статусом до постраждалих від війни, засвідчує передусім велике піклування держави про своїх громадян. Недаремно цю країну вважають колискою європейської демократії. Одначе згадана подія промовиста і в іншому, ширшому сенсі. Попри всі здобутки теперішньої цивілізації, ми, виявляється, дожили до того, що доводиться вшановувати не лише героїв боротьби за свободу чи, скажімо, подвижників у царині науки, а й безневинних людей, які загинули від руки сучасних "бомбістів". Терор, як засіб зведення політичних та інших рахунків, метод залякування або нав'язування своєї волі, існує давно. Дати народження цього лиха не знають ні історики, ні політологи. Особливо жахливим і кричущим воно (вже у міжнародній іпостасі) постало у другій половині ХХ століття. Бо, по-перше, вражало своїм розмахом, по-друге, соціально контрастувало з величезними досягненнями людства у розбудові демократії, поступі науки і культури, утвердженні справді гуманістичних ідеалів. Парадокс! Падали тоталітарні режими й усіляки "завіси". Зростало міжнародне довір'я, міцніли інститути глобального підтримання світового порядку. А тим часом тероризм збирав на планеті дедалі більші врожаї. Лише 1997 року від нього загинуло 12.941 чоловік! Статистики за 1999 рік ще немає. Та можна сказати з певністю - ужинок міжнародного бандитизму зросте.
Березень 1993 р. - 13 потужних вибухів у Бомбеї (Індія). Березень 1995 р. - вибух у федеральному будинку Оклахома-Сіті (США). Січень 1996 р. - вибух у центральному банку Коломбо (Шрі-Ланка). Серпень 1998 р. - зруйновано американське посольство у Найробі (Кенія). Грудень 1988 р. - вибух "Боїнга-747" над Шотландією. Вересень 1999 р. - висадження у повітря житлового будинку у м. Буйнакську (Дагестан). Знову вересень 1999 р. - злітає у повітря будинок у Москві. І так далі і тому подібне. Розмах пошесті під назвою тероризм - глобальний. Чому то так? Де витоки цього лиха?
Як вважають французькі дослідники, в тому числі Ерік Давід (а історія їм надала матеріал багатий), тероризм у сучасному його вигляді виник одразу після Другої світової війни. Серед головних причин його виникнення - підтримка нацистами західноєвропейського націоналізму, розвал колоніальних імперій, війни у Південно-Східній Азії, радянсько-американське протистояння. Щодо його характеру, то доречно згадати слова президента Франції Жака Ширака. А він відзначив: "...Сьогодні ми боремося проти світового феномена, який має не лише політичні цілі, а й дедалі більш релігійні або псевдорелігійні, навіть сектантські. Ми боремося проти тероризму, пов'язаного з мафією, з оборотом наркотиків, такого, що використовує широкі зв'язки, сучасні технології для свого фінансування і для організації".
Незалежно від того, чи є терористи носіями певних релігійних ідей, чи обстоюють сепаратизм, вони вміло використовують як сучасні завоювання демократії загалом, так і свободу інформації зокрема. Якщо взяти для прикладу теперішню Європу, то свобода пересування в ній для терористів є просто подарунком. Коли ж хто зі зловмисників й опиняється за гратами, він знає напевно - його не знищать: смертну кару скасовано. А ось у США, хоч вони і є однією з головних мішеней тероризму, ці добродії почуваються незатишно. Американські закони щодо них дуже жорстокі. До того ж ця країна значно віддалена від головних центрів міжнародного тероризму і передусім - Близького Сходу.
Класифікацій тероризму багато. Зупинимося на французькій. Вважають, що існує тероризм внутрішній і міжнародний. Він може мати екстремістські цілі (коли прагне змінити державні інститути певної країни) та сепаратистські (вони мають на меті незалежність, автономію).
Протягом 12 років тримав у напрузі Перу тамтешній "голова" угруповання "Сендеро Луміносо" ("Світлий шлях") Абімаель Гусман. "Сендеристи" знищили 27 тисяч чоловік, вчинивши понад 20 тисяч терактів. Економічний збиток країни внаслідок зухвалої діяльності ліваків-терористів становив 23 млрд. доларів! Рух "сендеристів" значною мірою підживлювався наркобізнесом. Мета була абсолютно конкретна - взяти у свої руки столицю країни - Ліму, а відтак і владу. Тільки рішучі дії президента Фухіморі, який кинув проти бандитів авіацію і танки, врятували від насильницької зміни влади. У перуанському прикладі видно екстремізм, згуртований політичною ідеєю. Гусман, якого було, зрештою, заарештовано, боровся під прапорами комунізму, маоїзму.
Тероризм, спричинений сепаратизмом, проявляється і в Китаї (високогірний Тибет, Синьцзян - Уйгурський автономний район), і в Індії (Джамму й Кашмір), і в Іспанії (так звана країна басків), і в тій же Франції (бретанці й баски). Щодо тероризму, замішаного на неприйнятті західних цінностей, його здавна повною мірою відчувають США. Свідченням цього були вибухи в американських дипломатичних представництвах, теракти всередині країни, зрештою, те, що саме горезвісного Усаму бен Ладена оголошено "головним ворогом США". До речі, і в Америці, і в Європі, і навіть на Близькому Сході вважають: передусім ісламський екстремізм є джерелом міжнародного тероризму. У 1995 році за ідейної підтримки ісламського фронту порятунку та Озброєної ісламської групи алжирські ісламісти власне оголосили Франції джихад.
Одна з найпопулярніших в Індії газет "Хіндустан таймс" пише: "У сучасному світі не лише Індія стала жертвою ісламського тероризму озброєних бойовиків та іноземних найманців. Багато інших країн, включаючи Росію та колишні радянські республіки Середньої Азії, зіткнулося з міжнародним розбоєм ісламських екстремістів. Роль Ісламабада та Кабула у засиланні бандитських формувань у Росію й Середню Азію абсолютно очевидна".
Щоб уявити, якою небезпекою для людства є тероризм, варто звернути увагу хоча б на прогноз Комісії з національної безпеки США. У найближчі 25 років, наголошується у ньому, ворожі США сили та окремі терористи отримають у своє розпорядження зброю масового враження і дехто з них цією зброєю скористається... "Американці, вочевидь, гинутимуть на американській землі і, можливо, у великій кількості".
В одному з повідомлень газети "Мессаджеро" (Рим) говорилося: вибухова речовина, використана в терористичних актах у Москві, має сумну славу і в Італії. Мався на увазі горезвісний гексоген, сліди якого виявлено серед уламків пасажирського літака "Аліталії", котрий вибухнув у 1980 році над островом Устіка. Його знайшли й на місці катастрофи поїзда, коли у тунелі між Флоренцією та Болоньєю загинуло 25 осіб. Ця дорога вибухівка, йшлося у газеті, використовується як при виготовленні пластикових бомб, так і у боєголовках снарядів, які виготовлялися у США, деяких пострадянських республіках і, передусім, у Росії. Промовиста інформація у плані ілюстрування глобальності сучасного тероризму! Особливо коли враховувати, що вона надійшла з країни, котра просто здригалася у 70-х і 80-х роках від вибухів, організованих мафією та горезвісними "червоними бригадами". Лівий ухил у міжнародному тероризмі - окрема тема. Правда, після припинення діяльності лівоекстремістських організацій на зразок німецької "Роте Армее Фракціон", емісари яких діяли у ФРН, а ховалися в НДР, вона істотно здрібніла. Тепер у всіх на слуху релігійний екстремізм і тероризм з клеймом "Зроблено на Близькому Сході".
Чечня, Дагестан, Косово, Алжир, Єгипет... У кожному з цих, розташованих у різних кінцях планети, регіонів так чи інакше діяли (або й діють) бойові загони, які використовували у своїх цілях іслам. Міжнародні структури під його прапором мають величезні людські й фінансові резерви. Як писала єгипетська газета "Аль-Гумхурія", тільки у Пешаварі, де осіли араби - ветерани афганської війни, розташовано 7 тренувальних таборів релігійних екстремістів. Сюди ж стікаються інтегристи з інших країн, у тім числі з мусульманських республік колишнього СРСР. Фінансові донори цієї недешевої справи - арабські й ісламські доброчинні фонди. Зокрема, Міжнародна організація ісламської допомоги під орудою саудівця Юсефа аль-Хамдана.
Окрім "небесного благословення" і грошей (ісламські банки мають на своїх рахунках понад 100 млрд. доларів), екстремізм рухають фанатичні лідери. Ось лише три, не надто відомі широкому загалу, біографічні довідки.
Усама бен Ладен. (Повне ім'я - Усама бен Мухаммад Авад бен Ладен). Народився у 1957 році у Південному Йємені. Син багатого бізнесмена. Закінчив у Джидді університет ім. короля А.Азіза. Набуток його родини оцінюється у 5 млрд. доларів. Брав активну участь у джихаді під час війни в Афганістані. За 2 роки влаштував своїм коштом там 6 центрів підготовки моджахедів. Сам воював... Як свідчить американська розвідка, оселившись у Судані у 1994 - 96 роках, створив тут 20 таборів і центрів з підготовки терористів. До 1994 року "люди Усами" діяли у 13 країнах. Це ОАЕ, Ірак, Марокко, Голландія, Румунія, Росія і т. ін. Вже не за його кошти. Звичайно, ця людина мала і має пряме відношення до подій на Кавказі. Ще у 1998-му бен Ладен оприлюднив фетву (релігійний припис): "Вбивство американців та їх союзників - обов'язок кожного мусульманина". Чому? Бо "вони, - заявив він по катарському телебаченню, - окупували й розграбували наші землі, а коли зіткнулися з опором, то назвали це тероризмом". Мрія бен Ладена - створити ісламський халіфат у кожному мусульманському районі світу. Такий самий халіфат планувався і на території Чечні та Дагестану.
Хаттаб. Як пише лондонська газета арабською мовою "Аль-Хаят", народився він у 1970 році в одній з країн Перської затоки. З багатих. Володіє російською, арабською, англійською, мовою пушту. Замість поїхати вчитися до США у 1987 році вирушає боротися з радянськими військами на боці моджахедів. Бере участь у бойових операціях. Не полишає Афганістан і після поранення у живіт. Завжди носить довге волосся. Після "афганської кампанії" перебирається у Таджикистан і воює проти росіян. Там отримує ще одне поранення. В його руці розривається граната і відриває два пальці. Але й цього разу він відмовляється їхати на лікування у Пешавар (Пакистан)... Пізніше, ледь повернувшись до Афганістану, знову рушає на війну до Чечні. Має звання бригадного генерала і тверду мету - вигнання росіян з Кавказу, Середньої Азії та всіх земель ісламу. Не бачив рідну матір 12 років. Коли ж та (у 1999 році) покликала по телефону його додому, відповів: "А хто тоді завершить все, що ми розпочали?"
Абу Хазма аль-Масрі (справжнє ім'я Мустафа Камель). Народився 1958 року в Александрії. У Британії закінчив університет за фахом "містобудування". Під впливом іранської революції та війни в Афганістані розлучається з англійкою-дружиною і їде підтримати моджахедів у боротьбі проти радянських військ. Там знайомиться з бен Ладеном. Допомагає йому організаційно і в плані теологічної підготовки. Після Афганістану осідає під Пешаваром. Там, куди стікаються арабські "афганці". Під час розборок між окремими угрупованнями від вибуху міни-пастки втрачає око і обидві руки. Офіційний Каїр жадає від Пакистану його видачі Єгипту. Але Абу Хазму рятує британський паспорт. І ось у 1994 р. він знов у Лондоні. Видає тут алжирський бюлетень збройної ісламської групи "Аль-Ансар". Остання, до слова, фігурує в США у списку найнебезпечніших терористичних організацій. У Лондоні ж ця людина на кошти бен Ладена створює організацію "Прихильники шаріату". Тут же, як пише тижневик "Жен Афрік", в одній із мечетей іменем ісламу виправдовує теракти, скоєні у Москві.
Звісно, з такими людьми важко домовитися за столом переговорів. Одна з найголовніших рис ісламського екстремізму - його войовничість, глобально-месіанський характер, всюдисущість, нехтування інших, не мусульманських, цінностей. Звичайно, Захід ніс на Схід свої ідеали й поняття про добро та зло не лише книгою й проповіддю. В історичній ретроспективі видно й пряме загарбання земель, хижацьке викачування природних ресурсів... Одначе використовувати ці факти з метою розгортання світового походу проти "невірних" навряд чи справедливо. Колесо історії повернулося. Світ стоїть на інших реаліях. І з ними треба, мабуть, рахуватися. Надто, коли вони втілюють (об'єктивно!) явний прогрес, явні досягнення цивілізації з погляду будь-якої віри. Та ба!
Зовсім недавно спалахує чи не найбільше вогнище протистояння - кавказьке. Спробуємо на нього глянути очима одного із закордонних політиків, керівника робочої групи з тероризму та нетрадиційних бойових дій при палаті представників конгресу США Йосифа Богданскі, використавши його інтерв'ю кореспондентові ІТАР-ТАРС.
- Що, як на вашу думку, відбувається останніми роками у Чечні?
- Коли там усе розпочиналося за (Джохара) Дудаєва, власне тривала національно-визвольна боротьба. Отож і завдання її були відповідні - незалежно від того, подобаються вони вам чи ні. Але у середині 90-х років, приблизно 1994 року, в русі відбувся внутрішній переворот, внаслідок якого контроль над ним захопили ісламісти, включаючи (Шаміля) Басаєва. Відтоді цей рух - кавказький фронт загальносвітового джихаду.
- Ви кажете про світовий джихад. У чому, як на вашу думку, полягають його мета й завдання?
- Зовсім звільнити мусульманський світ від західного впливу - від присутності військ, від західної культури. Повалити прозахідні уряди мусульманських країн... Разом з тим лідери цього руху - аж ніяк не дурні. Вони чудово розуміють, що потрібна західна технологія. Тому створюють умови, за яких Захід вимушений був би підтримувати з ними торгові відносини, незважаючи на їх антизахідну орієнтацію... Засіб для досягнення цієї мети - контроль над енергетичними ресурсами. Витискують американців із Саудівської Аравії, прагнуть прибрати до рук нафту Каспію й Закавказзя...
- Які сили стоять за світовим джихадом?
- Спочатку панівну роль у загальносвітовому процесі відігравав Іран, а також такі країни, як Судан... Сирія в основному сварилася з усією Європою, Ірак - з усім світом. Дещо окремо стояв Пакистан, який мав контроль над Афганістаном".
Погляд людини з-за океану. Він в основному збігається з оцінками кавказької кризи. І в Стамбулі, на саміті ОБСЄ, попри істотні претензії, Захід не виніс Росії звинувачувального вироку. Незважаючи на широке застосування зброї, руїни у містах і селах, біженців. Можливо, тому, що перед цим було чимало політичного терпіння. Можливо, через те, що лінію поведінки федеральних органів підтримує багато хто в Чечні. А можливо, й з іншої причини: рішуча відсіч ісламському екстремізму ослаблює його позиції на міжнародній арені, у багатьох точках збігається з планами глобального наступу на тероризм.
Підтримка Росії у Стамбулі з боку головного диригента світового співтовариства - США, яка виявилася вирішальною, була, напевне, зумовлена й тим, що антитерористична доктрина американців також починається з принципів, втілюваних на той час федеральними силами на Кавказі:
- відмова від будь-яких поступок терористам або компромісів з ними;
- притягнення до судової відповідальності за вчинені ними злочини.
Симптоматично, що до осуду тероризму як явища, несумісного з релігією, приєднують свій голос і країни, які не запідозриш у великих симпатіях до Заходу.
"Організація, яка взяла на себе відповідальність за вибухи у російських містах, називає себе ісламською, - пише газета "Іран ньюс". - Тим часом релігія й тероризм - поняття, що взаємовиключають одне одного. Істинний іслам не має нічого спільного з екстремістами, такими, як, наприклад, таліби".
Підбиваючи підсумки розмови про природу сучасного тероризму, можна відзначити, що:
а) він останнім часом явно змінив своє обличчя. Економічний та лівий екстремізм поступився політичному сепаратизмові, рухові під псевдорелігійними знаменами;
б) домінуючого становища набув ісламський екстремізм. Спираючись на "історичні образи" і не сприймаючи західних цінностей, він прагне встановити на деяких територіях теократичні державні структури;
в) джерелом живучості сучасного міжнародного тероризму є симпатії окремих східних режимів, кошти як легальних, так і нелегальних ісламських фінансових структур;
г) переважна більшість країн, включаючи й близькосхідні, схиляється у боротьбі з однією з найбільших у світі небезпек до силових збройних методів, що суперечить демократичним свободам і сприяє розвиткові авторитаризму.
Ще кілька десятиліть тому було зрозуміло - боротися з тероризмом лише на національному (в окремій державі) рівні важко. Особливо очевидним це стало в останню чверть століття. Справа не тільки у тому, що почастішали вибухи, які вже забрали життя тисяч і тисяч безневинних жертв. Із розвитком комунікацій і демократичних свобод, з лібералізацією прикордонних інституцій зло під назвою тероризм стало легше перетікати із держави у державу, мімікрувати під різноманітними благопристойними личинами... Пробив час спільних дій! Тим паче, що й "табору соціалізму", а разом з ним "залізних завіс" вже немає. Колективна боротьба з однією з найбільших пошестей ХХ століття стала здійснюватися у двох площинах - юридично-правовій і конкретно-правоохоронній. У всякому разі так виглядають справи у Європі.
Зачувши по телевізору, що такого і такого терориста розшукує Інтерпол, ми впевнені - зловмисник зрештою опиниться за гратами. Насправді ж йдеться лише про надання зацікавленій стороні потрібної інформації. Якщо ж злочинця вже й заарештовано десь, від цього до видачі його певній державі, а тим паче - суворого й справедливого суду, дуже далеко. Бо на заваді, здавалося б, логічних і швидких дій карних органів - безліч правових перепон, зумовлених законодавствами окремих, часом зовсім відмінних у конституційному відношенні країн.
Міжнародно-правові норми, які сприяли б боротьбі з терористами, розроблялися ще з довоєнних часів. Можна згадати Женевські конвенції від 1937 року про запобігання й переслідування тероризму та створення міжнародного карного суду. Їх прийняли після теракту у Марселі, коли загинули король Югославії Александр I та глава французького уряду Луї Барту (листопад 1934 р.). У цих документах вперше визначено поняття "тероризм": "...злочин, що має на меті спровокувати відчуття терору у конкретних осіб чи серед населення". Воно, як вважають фахівці, зовсім невдале. Окрім тавтології "терор" - "тероризм", у конвенціях йшлося лише про репресивні заходи. Втім, на справі боротьби з тероризмом це не позначилося, оскільки обидві конвенції у дію введені не були. Їх ратифікувала лише Індія.
Відома й Женевська конвенція 1949 року. Цей документ також далекий від універсальності та досконалості. Бо, по-перше, стосується лише захисту цивільного населення під час воєнних дій, а, по-друге, не містить визначення терміну "терор"
Важко назвати довершеними й конвенцію 1973 року про захист осіб, які мають міжнародний імунітет, конвенцію 1979 року про боротьбу з захопленням заручників, Токійську конвенцію 1963 року, Гаазьку конвенцію 1970-го і Монреальську - 1971 року, які торкалися злочинів на борту літаків. Окрім того, що вони мали вузьку сферу застосування, в них було багато розпливчастих формулювань... Наслідками юридичної нечіткості міжнародних документів (вже тоді!) було різне тлумачення терміну "міжнародний тероризм" Заходом і, скажемо так, країнами, що розвиваються. У той час, як представники західних держав називали терором злочинний акт однієї особи або групи людей і навіть цілої країни, східні надавали тероризмові винятково державного характеру, який виявлявся у... расистській, колоніальній політиці проти народів, що боролися за свою свободу й самовизначення.
Звернемося ще раз до інтерв'ю Йосифа Богданскі.
- Той, хто для одних терорист, для інших - борець за свободу. Як ви для себе визначаєте це поняття?
- Не згоден з вами. Тероризм - це свідоме використання насильства проти мирних людей, покликане вплинути на політичний процес або привернути увагу до якогось політичного гасла... Борці за свободу намагаються звільнити ту чи ту територію.. Але при цьому, зрештою, все одно мають намір інтегруватися зі світовою спільнотою... Терористи ж воюють з усім світом, сіють смерть і руйнування в ім'я своїх ідей".
А один британський фахівець з боротьби проти тероризму заявив: "Історико-соціальна база терористичного руху є однією з найважливіших проблем... Як показує досвід, найбільш потужні й небезпечні терористичні рухи спираються на емоційне сприйняття етнічними групами "несправедливості", вчиненої щодо них в "історичному" минулому й здійснюваної тепер. Приклади - палестинці, католики - ірландці, таміли Шрі-Ланки, косовські албанці, турецькі курди. Всі вони будують свою боротьбу на ідеях історичної справедливості і моральної зверхності пригнічених народів".
Не все так просто! Наприклад, крім усього іншого, "ваххабізм" передбачає рівномірний розподіл благ і доходів між найбіднішими верствами населення. Щось на кшталт комунізму. Привабливо для люмпена! Та знайомство з документами російських спецслужб, які попереджували уряд ще з 1992 року (тижневик "Совершенно секретно", № 10 за 1999 р., стаття "Ваххабиты в Тобольске"), переконує, що це, так би мовити, зброя наступального характеру, вона повинна була діяти далеко за межами Чечні.
Втім, повернемося до руху міжнародної правової думки, спрямованої на згуртування держав у боротьбі з тероризмом. Навіть після теракту щодо ізраїльських спортсменів на Олімпійських іграх 1972 року міжнародна спільнота на рівні ООН вдалася у трактуванні тероризму до розпливчастого і довгого тексту про "заходи, спрямовані на попередження міжнародного тероризму, який загрожує безневинним людям або порушує фундаментальні права, і вивчення причин тих форм тероризму та актів насильства, які спричинені злиденністю, відчаєм, розчаруванням і які змушують окремих осіб жертвувати людськими життями, у тому числі своїм, у спробах добитися радикальних змін".
Та що там Захід і "країни, що розвиваються"! Навіть США, з одного боку, і, наприклад, Греція та Франція - з іншого, займали різні позиції. Не надто успішне правове співробітництво держав на глобальному рівні дало привід окремим їх групам (скажімо, Організація американських країн, Рада Європи) розробляти свої механізми боротьби з лихом.
У розробці такого механізму Рада Європи виходить з того, що тероризм не має політичного обличчя, а видача терористів правосуддю є ключовим моментом. У Європейській конвенції (1977 рік) про переслідування тероризму справді вилучено означення "політичний". Тут акуратно перелічено злочинні діяння, що являють собою тероризм, - захоплення літаків, замахи на дипломатів, захоплення заручників, застосування бомб, ракет, мін, автоматичної зброї і т. ін. Проте жодне з її положень не є обов'язковим для виконання, якщо держава, де перебуває злочинець, раптом запідозрить, що "запит для видачі зроблено з метою переслідування расових, релігійних, національних або ж ідеологічних цілей...".
Одна з ініціаторів названої конвенції - Франція. Та навіть вона через побоювання, що втілення документа у життя зачепить права особистості на притулок, ратифікувала його аж у 1987 році...
Дев'яності роки нашого століття стали періодом розквіту міжнародного тероризму. Це не могло не хвилювати світову громадськість. З 1995 по 1999 рік відбулося понад півтора десятка міжнародних зібрань, присвячених лихові, яке не мало жалю і не знало кордонів. Це й нарада країн "сімки" з участю Росії (Оттава, 1995 р.), і зустріч на високому рівні у м. Шарм-еш-Шейх (Єгипет, 1996 р.), і конференція міністрів закордонних справ "сімки" та Росії (Париж, 1996 р.), і саміт Організації африканської єдності (Алжир, 1999 р.), і багато інших зібрань як регіонального, так і глобального характеру... У грудні 1997 року Генеральна Асамблея ООН приймає Міжнародну конвенцію з попередження терактів із застосуванням вибухових пристроїв, яку підготували фахівці восьми країн, що брали участь у вже згаданій паризькій конференції. Це є величезним внеском до створення правової бази для боротьби з міжнародним тероризмом. Одначе, судячи з тривожних повідомлень, які надходять з усіх кінців планети, перемогу святкувати рано.
А поки політики, уряди з участю найкращих правників працюють над зближенням різноманітних законодавств, торуючи спільний шлях у боротьбі з поставленим на конвейєр радикалізму й ненависті терором, міцніє багатостороння взаємодія правоохоронних органів. Власне, така співпраця постала на часі вже після Першої світової війни, коли у зв'язку зі зростанням злочинності виникла потреба мати міжнародне досьє на людей з сумнівною біографією. Ще в 1923 році у Відні було створено Міжнародну комісію кримінальної поліції. Встигла вона й дещо зробити. Та Друга світова війна припинила її існування. І тільки 1956 року міжнародна спільнота повертається до втілення у життя доброї старої ідеї. Виникає Інтерпол - Міжнародна організація кримінальної поліції, у статті 2 статуту якої записано, що вона бачить свою мету в "забезпеченні й розвитку взаємодопомоги між національними поліцейськими органами у рамках національних законів країн, які входять до неї і при повазі до Декларації прав людини".
Цікаво, що навіть маючи у своєму складі структуру, яка відповідає за боротьбу з тероризмом, на універсальне, юридичне тлумачення цього поняття Інтерпол не спромігся. Інтерпол не має, власне, поліцейських повноважень. Боротьба зі злочинністю взагалі і терористами зокрема зводиться в основному до обміну інформацією про підозрюваних, чому й слугує величезна за обсягом база даних. Тобто те, про що мріяла Європа після Першої світової війни, ніби збулося. Однак роль Інтерполу як міжнародного інформатора в галузі злочинності ще часто залежить від дипломатичної сфери того чи іншого партнера, доброї волі до співробітництва окремих членів цієї організації. Одне слово, від нього самого залежить не все.
Крім Інтерполу, боротьбою з міжнародним тероризмом у Європі займаються й такі міждержавні спеціалізовані групи, як Бернський і Віденський клуби, Неформальна робоча група (об'єднує 15 держав ЄС і Норвегію). У Євросоюзі є ще дві структури - група Треві і група Шенген. Вони також причетні до різних аспектів антитерористичної діяльності. Відоміша з них - Шенгенська група. Саме вона спричинила підписання Шенгенської конвенції, яка висунула завдання звести антитерористичні зусилля країн-учасниць до єдиного правового поля. Як у кожному міжнародному об'єднанні по боротьбі з тероризмом, тут є розгалужена інформатизована система, солідна база відповідних даних. Але, крім цього, скажімо, поліцейські вже мають бодай обмежене право (лише застосовуючи наземні засоби) переслідувати злочинців країн, які входять до Шенгенської зони.
За злочинністю без кордонів покликана стежити і структура, започаткована з ініціативи Гельмута Коля та Франсуа Міттерана - Європол, або Центральне європейське бюро кримінальної поліції. По ідеї Європол міг би також бути ефективним інструментом у боротьбі з тероризмом. Та поки що тут займаються в основному наркомафією.
У вересні 1999 року у Страсбурзі відбулася сесія Парламентської асамблеї Ради Європи. На ній саме і йшлося про посилення боротьби з міжнародним тероризмом. ПА РЄ рекомендувала Комітетові міністрів Ради Європи переглянути документи цієї сфери. Запропоновано доповнити Європейську конвенцію від 1977 року положенням, що до терористичних злочинів відноситься підготовка терактів, їх фінансування й забезпечення матеріальними засобами. ПА РЄ підтримала думку про створення Європейського кримінального трибуналу у справах, пов'язаних з тероризмом, і запропонувала переглянути процедуру затримання зловмисників. Їх, вважають учасники ПА РЄ, слід судити не лише у країні, де скоєно злочин, а й за її межами... Рекомендовано також розширити діяльність Європолу, охопити нею всі країни - члени Ради Європи. Тобто йдеться й про Україну.
Світ нині, як ніколи, усвідомлює загрозу войовничого націоналізму, сепаратизму й екстремізму в усіх його проявах. Це одна з головних причин внутрішньодержавних конфліктів, регіональної нестабільності. На 54-й сесії Генеральної Асамблеї ООН, яка відбулася восени 1999 року, з особливою тривогою говорилося про актуальність тіснішого міжнародного співробітництва у протиборстві тероризму. Було запропоновано завершити підготовку проекту Конвенції про боротьбу з актами ядерного тероризму, розробити і прийняти Декларацію принципів взаємодії країн у цій справі, підтримано ініціативу проведення під егідою ООН у 2000 році конференції з антитерористичних проблем або спеціальну сесію Генеральної Асамблеї. Адже перемогти державам лихо поодинці, без спільних зусиль і застосування взаємоузгодженого міжнародного права важко. Як і до цього, міжнародна спільнота наполегливо шукає шляхи політичного, безкровного врегулювання цього питання, прагне зняти глобальну напругу засобами, які не дискредитували б сучасні демократичні цінності.
