Стаття, що пропонується, має на меті розкрити принципові відмінності війни в зоні Перської затоки від попередніх війн, показати не тільки те, що ця війна внесла багато якісно нового у розвиток засобів і способів збройної боротьби, а й те, що необхідний подальший аналіз цієї війни, а на його основі й прогнозування шляхів розвитку воєнного мистецтва в 21 столітті.
Війна в зоні Перської затоки є великомасштабною локальною війною XX століття. Вона тривала з 2 серпня 1990 р. [напад Іраку на Кувейт) по 28 лютого 1991 р. [вихід багатонаціональних сил [БНС] антиіракської коаліції [АІК] на рубіж річки Євфрат і прийняття президентом США Д. Бушем рішення припинити воєнні дії). Хід війни можна розділити на чотири етапи:
• 2—3 серпня 1990 р. — наступальна операція іракської армії для захоплення Кувейту;
•7 серпня 1990—16 січня 1991 рр. - операція “Щит пустелі”, під час якої проходило зосередження багатонаціональних сил антиіракської коаліції в зоні Перської затоки і підготовка їх до активних воєнних дій;
•17 січня—23 лютого 1991р. — операція “Буря в пустелі” — повітряна наступальна операція (ПНО) засобів повітряного нападу (ЗПН) БНС — головний, вирішальний етап війни;
• 24—28 лютого 1991 р. — операція “Меч пустелі” — повітряно-наземна наступальна операція (ПННО) — заключний етап війни.
Воєнні дії в зоні Перської затоки велися не за класичною схемою і не укладалися в рамки сталих стереотипів. По-перше, відбулося якісне розширення масштабів збройної боротьби — в орбіту воєнних дій був включений космос. Протягом багатьох віків та навіть тисячоліть (із стародавніх віків і до кінця XIX століття) збройна боротьба велася на суші й морі. На початку XX століття вона поширилась у повітря. І нарешті, війна в зоні Перської затоки. на думку керівника американської програми СОЇ Г. Купера, “стала першою війною, в якій вирішальну роль зіграв космос”.
У зоні конфлікту фактично був створений принципово новий елемент стратегічного угруповання БНС АІК— космічний ешелон. У його складі діяли дві групи об'єктів: група ШСЗ (орбітальне угруповання) та наземні об'єкти космічної інфраструктури [пункти управління, контролю, прийому і передачі інформації). Основою космічного ешелону було орбітальне угруповання. До нього входило понад 60 космічних апаратів (КА) розвідки, до 20 ШСЗ зв'язку, а також супутники постійно діючих космічних систем навігації, метеозабезпечення і виявлення запуску ракет.
Космічні засоби широко використовувались у трьох операціях війни: “Щит пустелі”, “Буря в пустелі” і “Меч пустелі”. Вони застосовувалися на всіх рівнях воєнного мистецтва: стратегічному, оперативному й тактичному.
В операції “Щит пустелі” головним завданням космічних засобів було ведення стратегічної розвідки. Вони надали вичерпну інформацію щодо противника: це дозволило БНС добитися інформаційної переваги, що фактично стало першим кроком у досягненні перемоги над Іраком.
В операції “Буря в пустелі” космічні засоби широко використовувалися в оперативному масштабі. Зокрема, для створення регіональної системи протиракетної оборони. Американці отримали перший досвід успішного застосування наземно-космічних розвідувально-ударних комплексів, в яких розвідувальні космічні апарати системи “Імеюс” були інтегровані з наземними засобами ураження (ЗРК “Петріот”).
В операції “Меч пустелі” характерне використання космічних засобів не тільки в стратегічному й оперативному, а і в тактичному масштабі. В діях військ широко використовувалося навігаційне поле, створене космічною системою “Навстар”. Приборами прийому навігаційних сигналів оснащувалися не тільки частини та підрозділи, а навіть танки. Це сприяло успішному веденню бойових дій БНС в умовах величезного простору пустелі.
На основі вищевикладеного можна вважати досить справедливою точку зору, яка отримала широке розповсюдження у воєнних публікаціях: війна в зоні Перської затоки відноситься до війн, які проходять на стику двох епох в історії воєнного мистецтва. Ця війна стала підсумком воєнного минулого й ознаменувала перехід до війн нової космічної епохи.
Друга принципова відмінність війни в зоні Перської затоки від попередніх локальних війн полягає в тому, що в ній вперше в масовому масштабі були застосовані найновіші різновиди високоточної зброї (ВТЗ). Перш за все — це крилаті ракети (КР) морського та повітряного базування “Томагавк”, КАР класу “повітря-земля” 81-АМ, КАБ із лазерною системою наведення “Пейвуей”, ПРР з удосконаленою системою наведення НАРМ, найновіші ПРР АІ-АРМ, ЗРК “Петріот”, здатні уражати балістичні ракети противника. Застосування таких засобів боротьби відкрило, на думку іноземних військових спеціалістів, нову епоху в історії війн. їй знайдена гучна назва: епоха війн високих технологій. Вважається, що у війнах нової епохи мова буде йти не про шквал вогню, як це було раніше, а про “хірургічні операції” по знищенню найважливіших об'єктів противника за допомогою “інтелектуальної” ВТЗ.
Із кожною наступною локальною війною все більшого значення набували засоби боротьби, які дозволяли уражати цілі з високою точністю. Під точністю розуміється виміряне в метрах кругове вірогідне відхилення (КВВ) засобів ураження відносно цілі. Для ВТЗ у цілому КВВ не повинно перевищувати 10м. Але для ураження деяких цілей вимоги до КВВ більш високі. Наприклад, для протитанкових КР КВВ не повинно перевищувати 1.5—2 м, для протикорабельних ракет — 6—8м.
Другий критерій: до ВТЗ відносяться бойові комплекси, здатні забезпечити пряме попадання в ціль із вірогідністю, близькою до одиниці, тобто уражати цілі з першого пострілу.
У воєнно-історичних публікаціях прийнято вважати, що вперше ВТЗ застосували в березні 1972 р. на заключному етапі війни у В'єтнамі. Це були американські КАБ “Уоллай”. В арабо-ізраїльських війнах 1973 і 1982 років на Близькому Сході їх застосування розширили. В зоні Перської затоки ВТЗ зіграла, за оцінкою багатьох воєнних спеціалістів, вирішальну роль у досягненні перемоги.
Отже, воєнні теоретики дійшли висновку, що війна в зоні Перської затоки відкрила початок нової епохи у воєнній історії за двома категоріями:
•за масштабами ведення збройної боротьби - епоха космічних війн;
• за засобами ведення збройної боротьби — епоха війн високих технологій.
У зоні Перської затоки, на відміну від попередніх війн, є велика специфіка у формуванні бойового потенціалу воюючих сторін. Іракське командування при формуванні бойового потенціалу враховувало досвід двох світових та деяких локальних війн, у тому числі свій досвід війни з Іраном у 1980-1988 рр. Воно створило могутнє угруповання СВ у складі 65 дивізій, 8500 систем, мінометів та РСЗВ, 5300 танків. Переважаючи БНС по загальновійськових з'єднаннях (4:1) та артилерії (2:1), маючи рівне співвідношення сил по танкових військах, військове керівництво Іраку вважало, що воно зуміє, якщо не розгромити противника, то в усякому випадку відбити його удар. До того ж іракці діяли на своєму, звичному для них і добре освоєному ТВД. Вони мали можливість завчасно підготувати глибокоешелоновану оборону, насичену вогневими засобами і розвинуту в інженерному плані.
Іншим був бойовий потенціал БНС АІК. Поступаючись іракцям за кількістю загальновійськових з'єднань та артилерії, союзники багаторазово переважали їх за сучасними видами зброї. Зокрема, по найновіших літаках у 13 і по бойових вертольотах у 16 разів. Вони мали величезну перевагу в бойових кораблях (20:1). Особливо треба відзначити те. що коаліційне угруповання мало абсолютну перевагу за космічними засобами розвідки, зв'язку та навігації, засобами РЕБ і системами ВТЗ.
Війна в зоні Перської затоки довела, що технологічна якісна перевага однієї сторони здатна звести нанівець кількісну перевагу другої сторони в загальновійськових з'єднаннях та звичайних озброєннях. Важливою складовою частиною бойового потенціалу є рівень професіоналізації особового складу армій, принципи їх комплектування. Війна в зоні Перської затоки була першою в історії, в якій протистояли: з одного боку. армія, укомплектована професіоналами-контрактниками, з іншого — армія, укомплектована на основі закону загального військового обов'язку. ^^ ^
Отже, досвід війни в зоні Перської затоки свідчить, що при аналізі бойового потенціалу воюючих сторін треба враховувати не стільки кількісні показники, скільки якісні характеристики оснащення армій найновішокуброєю та рівень професіоналізації їх особового складу.
Зросло і якісно нилося значення фактору раптовості. В операції “Буря в пустелі” раптовість була досягнута при нанесенні першого масованого удару засобами повітряного нападу БНС, а в операції “Меч пустелі” вона була досягнута при виборі напрямку головного і другорядного ударів. Подібні випадки досягнення раптовості не були новими. Вони неодноразово спостерігалися й у минулих війнах.
А що ж було принципово новим? Перш за все несподіваним для Іраку стало масове введення в дію командуванням коаліційних сил якісно нових засобів збройної боротьби. Це — ВТЗ та найновіші засоби РЕБ, а також малопомітні для РЛС літаки Ф-117А (МПЛ), здатні без втрат подолати систему ППО противника.
Масоване застосування найновіших засобів боротьби дозволило чітко спостерігати дії діалектичного закону переходу кількісних змін у якісні. Для іракського командування це було повною несподіванкою і протистояти масованому застосуванню ультрасучасних видів зброї вони не змогли.
Раптовим для іракського командування був сам характер війни. Воно припускало, що БНС АІК після їх стратегічного розгортання перейдуть у наступ великим угрупованням СВ при підтримці авіації. Так було майже в усіх попередніх війнах XX століття. Але. несподівано для іракського командування, замість вторгнення великого угруповання СВ відбулося вторгнення великого угруповання ВПС на всю стратегічну глибину (повітряний простір Кувейту і Південного Іраку).
І нарешті, війна в зоні Перської затоки стала першою війною в історії, де вирішальна роль у досягненні перемоги належала не СВ, як звичайно бувало раніше, а ЗПН (засоби повітряного нападу).
У зоні Перської затоки ЗПН призначено було відігравати вирішальну роль у війні. Перед командуванням БНС було поставлене завдання: нанести збройним силам Іраку таку поразку, яка дозволила б СВ звільнити територію Кувейту з мінімальними втратами. Подібне завдання у воєнній історії ставилося вперше і воно було виконане в повітряній наступальній операції під кодовою назвою “Буря в пустелі”. Для її проведення потрібно було 38 діб, що становило 91 % загальної довготривалості активних воєнних дій. Така питома "іовітряної фази війни спостерігалася у воєнній істор;' зше. В ході ПНО авіація та крилаті ракети союзників нанесли іракській армії й країні в цілому таку поразку, яка призвела гг^ і.-'чця війни. При цьому треба зазначити, що коаліційні сили здооули •'" просто перемогу. Порівняно з попередніми війнами вони отримали перемогу з мінімальними втратами, які становили 147 чоловік. В тому числі армія США втратила 88 чоловік, об'єднані сили Єгипту. Саудівської Аравії й Кувейту — 41, Великобританії — 16, Франції — 2. Подібні втрати при таких просторових масштабах війни спостерігалися вперше.
У зоні Перської затоки сухопутні війська сторін, які обороня лись і наступали, вирішальної ролі не зіграли. СВ союзників були введені в бойові дїі лише на заключному його етапі, коли кінцевий , розгром іракської армії був очевидним.
Операція “Меч пустелі” продовжувалася 100 годин, що становило лише 9% загальної довготривалості часу активного ве- у дення збройної боротьби. Таку малу питому вагу наземних воєнних дій ми спостерігаємо вперше. А в деяких публікаціях навіть висловлювалася думка про те. що кінцева перемога союзників могла бути досягнута і без вторгнення СВ на територію противника, мовляв, цілком достатньо було б проведення повітряної наступальної операції або, як дають деякі автори нове визначення цієї фази війни. — електронно-вогневого бойовища.
В операції “Меч пустелі” механізовані і танкові з'єднання союзників не зустріли організованого опору противника. Для подолання оборони іракських військ їм не прийшлося застосовувати класичну форму наступальних дій — прорив, який буває пов'язаний з великими втратами живої сили та воєнної техніки. Це пояснюється тим, що на саудівсько-іракському кордоні оборона противника була неглибокою і осередковою. А на саудівсько-кувейт-ському кордоні хоча й була створена глибокоешелонована оборона. насичена вогневими засобами і розвинута в інженерному плані, але вона була залишена іракськими військами напередодні переходу до наступу СВ БНС і призначеної їй ролі не зіграла.
Не було будь-якого серйозного опору іракських військ і під час операції. Лише в перший день наступу союзних військ іракське командування намагалося організувати контратаки. Але вони були зірвані ударами авіації. Контратакуючим не дали навіть можливості зблизитися з наступаючими військами. А в подальшому противник, який оборонявся, як правило, не чинив опору, а “планомірно” відходив на запасні позиції. Отже, під час операції “Меч пустелі” ближніх боїв практично не було.
17 січня 1991 р, у перший день операції “Буря в пустелі”, Ірак наніс удар БР “Скад” по об'єктах на території Ізраїлю та Саудівської Аравії. “Скад” — це радянська рідинна багатоцільова БР Р-300, яка знаходилася на озброєнні Радянської Армії з 1962 р., з дальністю стрільби до 300 км із фугасним зарядом вагою 700 кг. Понад 500 ракет, куплених свого часу Іраком у Радянському Союзі, були модернізовані фірмами ФРН. Завдяки збільшенню ємкості топливних баків дальність їх польоту зросла в З рази (до 900 км]. Але, з іншого боку, майже в 3 рази зменшилася вага бойового заряду (до 250 кг). Треба також відзначити, що даний вид зброї був не високоточним (КВВ — 1500 м).
А тепер дамо коротку характеристику пусковим установкам (ПУ) ракетних комплексів. Понад 300 ПУ (більше 90% їх загальної кількості) були мобільними. Вони розташовувалися практично на будь-якому вантажному автомобілі і пересувалися зі швидкістю до 60 км/год. На стартовій позиції такі ПУ знаходилися мінімальний час. Після запуску ракети автомобілі зразу ж відходили в прикриття, їх легко було сховати в тунелях, під мостами, в гаражах. У мобільності ПУ, їх компактності, простоті обслуговування і було позитивне в ракетному озброєнні Іраку.
Після перших запусків іракських балістичних ракет перед командуванням багатонаціональних сил гостро постала проблема боротьби з ними. Вона була вирішена створенням принципово ^^_ нового класу зброї — наземно-космічного розвідувально-ударного комплексу (РУК). Цей комплекс став основою регіональної протиракетної оборони і був призначений длярішення двох завдань: І
•ураження пускових установок балістичних ракет;
• перехоплення балістичних ракет у польоті.
Для виконання першого завдання до складу РУК були введені спеціальні групи ударної авіації. Перехоплення ракет у польоті покладено на угруповання ЗРВ (60 зенітних ракетних комплексів “Петріот”).
ЗРК “Петріот” — сучасна, дуже ефективна зброя — була прийнята на озброєння армії США у 1982 році. Комплекс призначався для ураження надзвукових повітряних цілей на дальності до 100 км і в діапазоні висот від ЗО до 1,5 км. У 1983-1990 рр. американські конструктори модернізували комплекс, застосувавши його для боротьби з БР. Комплекс отримав можливість уражати до п'яти БР одночасно на дальності до 20 км і на висотах до 7,5 км. Плануюча ефективність була 0,25. У зоні Перської затоки ЗРК “Петріот” прийняв “бойове хрещення”. Більше того, застосування його в масовому масштабі зіграло суттєву роль у вирішенні проблеми створення регіональної ПРО.
Для здійснення розвідувальних функцій до складу наземно-космічного РУК ввійшла космічна система раннього виявлення стартів балістичних ракет “Імеюс” (КСРВСБР). Космічні апарати. які входять до неї, оснащувалися інфрачервоними телескопами, які засікали пуск БР по 30-секундному стартовому факелу. Координати місця старту БР і подальші траєкторії її польоту передавалися з КА по каналах космічного зв'язку на мобільний пункт прийому та обробки інформації системи “Імеюс” у зоні Перської затоки. Звідси інформація щодо БР поступала на засоби ураження РУК (пункти керування ударною авіацією і КП батарей ЗРК “Петріот”).
Середній польотний час БР був майже 7 хвилин. Якщо врахувати. що час від виявлення стартового факелу БР до моменту передачі інформації на засоби ураження РУК становив приблизно 2 хвилини, то в розпорядженні засобів ураження залишалося 5 хвилин. Рішення командування США використати “Імеюс” було дуже вчасним. Практично всі ракети, випущені Іраком по Ізраїлю та Саудівській Аравії були виявлені. Вірним було також рішення інтегрувати космічні засоби розвідки із наземними засобами ураження — ЗРК “Петріот”, Інформація, яку видавала система “Імеюс”. сприяла своєчасному включенню ЗРК і ураження БР у польоті. Всього ЗРК “Петріот” знищили 52 ракети противника. Ефективність ураження становила 0.4. Тобто вона була значно більша запланованої.
Що стосується другої складової частини проблеми ПРО — подавлення мобільних ПУ, —то вона не була вирішена. Сильні характеристики ПУ, про які було вище зазначено, не дозволили ударній авіації БНС вивести їх із ладу. Тому запуски ракет продовжувалися до кінця війни (всього їх було 133) і припинилися тільки після капітуляції Іраку.
Із вищевикладеного можна зробити висновок, що в зоні Перської затоки був одержаний перший досвід застосування наземно-космічних розвідувально-ударних комплексів. У них повітряні і наземні засоби ураження (ударна авіація та ЗРК) були інтегровані з розвідувальними космічними апаратами. По суті — це принципово новий клас зброї.
Характерним для війни в зоні Перської затоки був перерозподіл “сфер впливу” складових частин воєнного мистецтва: стратегії, оперативного мистецтва і тактики. В усіх війнах попередніх епох, починаючи із стародавнього світу і до першої половини XX століття включно, вирішальну роль у розгромі противника відігравала тактика. Не розгромивши противника в бою, не можна було вирішити оперативні, а потім і стратегічні завдання.
Війна в зоні Перської затоки була першою в історії, де був досягнутий миттєвий стратегічний результат. Стратегічне керівництво АІК, володіючи у великій кількості далекобійними високоточними ЗПН, отримало можливість своїми силами, обминаючи тактичну і навіть оперативну ланки, нанести противнику таку поразку, яка призвела до кінця війни. ^
У деяких публікаціях висловлюється думка, що війна в зоні Перської затоки була малоповчальною, що була більше схожою на “полігонну” війну, чимось на зразок великого “тренувального” навчання із “означеним” противником. Ці автори грунтують свої міркування на тому. що БНС АІК практично не зустріли протидії ні з боку іракських СВ, ні з боку іракської авіації, ні з боку засобів ППО. А звідси, наголошують вони, чи можна робити об'єктивні висновки про ефективність зброї, яка застосовувалася, про розвиток воєнного мистецтва?
Це — спрощений, поверховий підхід до оцінки подій. Це перш за все недооцінка противника, бо іракська армія була достатньо сильною:
• мала чотирикратну перевагу над БНС за кількістю дивізій і двократну — за артилерією;
• на саудівсько-кувейтському кордоні іракська армія створила глибокоешелоновану оборону, насичену вогневими засобами, розвинуту в інженерному плані;
• Ірак мав досить сильну систему ППО;
• не можна не брати до уваги досвід восьмирічної війни з Іраном
Перераховане підтверджує, що іракська армія мала достатній потенціал. І над цим противником БНС одержали безумовну перемогу. Війна в зоні Перської затоки внесла багато якісно нового в розвиток засобів і способів ведення збройної боротьби, довела, що необхідний довготривалий, всебічний, оперативно-стратегічний аналіз цієї війни і на його основі — прогнозування шляхів розвитку воєнного мистецтва у війнах XXI століття.
Капітан 1 рангу Микола РИБАК, начальник кафедри історії війн і воєнного мистецтва Академії Збройних Сил України, доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України,
Борис ІВАНОВ, викладач кафедри історії війн і воєнного мистецтва Академії Збройних Сил України, кандидат історичних наук, доцент, полковник у відставці
