СРЕДНЕВЕКОВЫЙ ВОСТОК


 

Араби в середні віки. Виникнення
ісламу та арабської державності

 

Природно-кліматичні умови Аравії

Середньовічний арабський етнос

Аравія на світанку середньовіччя

Доісламська Аравія

Зародження ісламу. Створення загальноарабської держави

Природно-кліматичні умови Аравії. Аравійський півострів є одним з найбільших у світі (майже 3 млн км2), найбільшим в Азії й являє собою її південно-західну кінцівку. Із заходу його омивають води Червоного моря, зі сходу - Перська та Оманська затоки, а з півдня - Аденська затока й Аравійське море. За площею півострів дорівнює майже чверті всієї Європи, а за природними умовами поділяється на три не схожі одна на одну зони.

1. Південна Аравія, або Ємен (“Країна, що розташована праворуч”, тобто на півдні - згідно з давньоаравійським поділом на сторони світу), з найдавніших часів славилася своїми родючими землями (внаслідок сумлінної іригації), жарким, але не засушливим кліматом, непоганими бухтами та відносно багатими флорою й фауною. Теплі води Аравійського моря, й Аденської затоки зокрема, кишіли в епоху середньовіччя рибою та молюсками (в тому числі перлинними), а на суші водились антилопи, страуси, вовки, лиси, газелі, віслюки, зайці, тигри, леви, гієни тощо. Разом із Єменом Південну Аравію утворювали два краї, розташовані трохи східніше: Хадрамаут (“Берег ладану”) - гірсько-рівнинна країна, відома завдяки своїм верблюдам і ладану (пахощі, що отримували зі смоли місцевих ладанових дерев), та гірський Оман, уславлений надзвичайно родючими на рубежі нашої ери грунтами та безліччю зручних портів, які називали “дверима в Китай”.

2. Західна, або Кам'яниста, Аравія, або Хіджаз (“Перепона”) - аравійське узбережжя Червоного моря, яке в давнину називали також Аравійською затокою. Грунти тут кам'янисті й неродючі, річок і, відповідно, іригаційних систем немає, флора та фауна дуже бідні (непогано росли лише фінікові пальми, а серед тварин переважали верблюди, кролики, лиси, дикі коти та гірські орли з воронами), але відносно часто траплялися природні джерела води й струмки, навколо яких розросталися невеликі оазиси та пасовиська. Клімат жаркий, а Червоне море - тепле, багате на рибу й корали (добувати які небезпечно через велику кількість місцевих акул), але не глибоке й перенасичене рифами, що робило його малосудноплавним.

3. Решту Аравії (а територіально абсолютно переважаючу частину її площі) утворювала велика Аравійська пустеля. Опади тут не рідкість (Аравія з трьох боків оточена водою), але вдень спека така, що дощова вода іноді випаровується, не досягаючи поверхні землі (де температура повітря часом сягає +57оС!), а вночі доходить до заморозків. Жорсткість клімату зробила безводні засушливі степи Аравійської пустелі надзвичайно бідними на рослинність і тварин, у природі тут панували піщана буря та нефд (“дюна”). Виживали лише верблюди, ящірки, змії, а рослинний покрив становили верблюжі колючки. Лише взимку, коли дощі частішали й жара спадала, на цих теренах ненадовго оживала зелена рослинність, але новий подих спеки знову випалював землю, а місцями зливи спричиняли засолонення грунтів, роблячи порізану річищами дощових потоків землю абсолютно безживною.

Єдиним винятком на тлі цього сумного пейзажу залишалася вузька смуга Бахрейну - низинного аравійського узбережжя Перської затоки. Його землі переважно родючі (хоча місцями заболочені або перетворилися на солончаки), особливо на фініки; води багаті на перлини, а узбережжя порізане бухтами щільніше за Оман або Ємен.

В Аравії не було великих річок (лише ваді - сухі річища - в період зимових злив ненадовго перетворювалися на брудні потоки), тому вода завжди становила головне багатство місцевих мешканців. Для її збереження робили штучні ставки, копали колодязі й канали, споруджували цистерни та відстійники. Проте бідною на природні ресурси Аравію не назвеш. Крім згаданих перлів, червоних і чорних коралів та ладану, на всю Євразію славились аравійські мірра, бальзам, алое, кориця, шафран; гірські хребти півдня рясніли білим мармуром, оніксом та лігдіном (різновид алебастру). На півострові траплялися золото, срібло, олово, свинець, залізо, мідь, сурма, деяке коштовне каміння (смарагди, берили, бірюза), вдосталь було соляних родовищ. І все ж головним багатством Аравії протягом століть залишалося географічне положення: через її територію проходила ціла низка транзитних торговельних шляхів, що поєднували Європу з країнами Сходу (насамперед Індією, Китаєм та Східною Африкою).

Середньовічний арабський етнос. Араби - народ, відомий ще в епоху стародавності, але в ті часи вони залишалися далекою напівдикою периферією цивілізованого світу, не мали єдиної державності й не дуже відчували свою етнічну єдність, що проявилося навіть у легендах про їхнє походження. Згідно з біблійними переказами, араби чітко поділялися на північних - нащадків Ізмаїла, сина Авраама від його опальної наложниці-єгиптянки Агарі, яку разом із сином вигнала жіночими інтригами в пустелю старша дружина Авраама Сарра (Кн.Буття: гл.16,21); і південних, пращуром яких Святе Письмо вважає Кахтана (Іоктана) - праправнука <%-2>легендарного потопного Ноя через його сина Сіма (Кн.<%0>Буття: гл.10). Отже, із сивої давнини мешканці Аравії чітко розмежовувалися на південних (єменіти, або племінна група кахтан, до якої належали племена лахм, хім'яр, кинда, гасан тощо) і північних, які вважали своїм безпосереднім предком нащадка Ізмаїла - Нізара (Маада). Відповідною була самоназва північних арабів - нізарити (маадити), або ізмаїліти. Серед безлічі північноарабських племен знайшло свою політичну й господарську нішу плем'я курейш, із якого вийшов майбутній творець нової світової релігії та першої загальноарабської держави Мухаммед.

Витоки розмежування єменітів і ізмаїлітів були значно глибшими, ніж проста пам'ять про відмінність походження: різнилися їхні господарський уклад життя, одяг і побутові традиції, культура та сімейні канони, антропологічний тип і ментальність.

В абсолютній своїй більшості південні араби належали до індо-середземноморського типу великої європеоїдної раси, північні - до балкано-кавказького типу тої ж раси. Не було в доісламській Аравії єдиної літературної мови: безліч племінних діалектів утворювала умовні західну й східну групи. Писали тогочасні аравійці сабейським, набатейським або арамейським шрифтами, і лише на рубежі VІ - VІІ ст. остаточно склалася, а в Корані була кодифікована загальноарабська норма класичної літературної мови, яку відносять до семітської мовної сім'ї.

Її вирізняють надзвичайна кучерявість, складна система словотворення, напівжорсткий порядок слів у реченні (спочатку йде присудок, потім підмет, а визначуване слово завжди передує означенню), наявність таких граматичних категорій, як рід, число, особа, стан, вид, та трьох відмінків (які втратили сучасні арабські діалекти). Тоді ж остаточно склалося й фонетичне арабське національне письмо - в'язь із 28 приголосних фонем, три з яких паралельно використовувалися для відтворення на письмі довгих голосних, і система додаткових позначок, яку ввели наприкінці VІІ_ст. Писали середньовічні араби справа наліво й обов'язково в межах певного графічного стилю (пошибу) - дівані, магриб, талік, насталік, сульс, куф, насх тощо.

Абсолютно унікальною була арабська система антропонімії (особових імен). Араби не мали прізвищ у звичному для Європи або Далекого Сходу розумінні, зате система імен іноді утворювала ланцюг із десятків слів. По-перше, відзначимо алам - первинне, особове ім'я людини у вузькому розумінні слова. Існувала кунья - тектонім, до якого обов'язково входили елементи абу (“батько”) або умм (“мати”), що розумілися в широкому сенсі як “володар” чогось (Абу-л-Хасан - “батько Хасана”, Абу-л-Хайр - “володар добра, добрий” тощо). Далі йшов насаб - по батькові, яке оформлялося через елемент ібн (“син” такого-то). Четвертий - лакаб - прізвисько або епітет, який для простолюдина просто приєднувався (...Тавіл - “Довгий”), а для сановних людей оформлявся через шляхетний елемент -дін, ад-дін, -мульк, -іслам тощо (Нур ад-дін, Шамс ад-дін тощо). Нарешті, замикала все нісба - етнічний, релігійний, соціальний або географічний детермінант (аль-Хорезмі - “Хорезмієць”, Бекрі - “прибічних Абу-Бекра”, Шиї - “шиїт”, Алфі - “тисячник”, тобто раб, якого купили за 1000 монет, тощо). Традиційний порядок елементів включав кунью, алам, насаб, лакаб та нісбу, що утворювали іноді кумедні для європейця іменні ланцюги, тому в нашому посібнику імена всіх діячів арабського середньовіччя подаватимуться в конкретній скороченій формі, яка вже прижилася в європейському сходознавстві.

Основу господарського життя арабів півдня становили насамперед землеробство та мореплавство.

Єменці культивували пшеницю, рис, просо, цукрову тростину, льон, бавовник; з городніх культур - бобові, огірки, кавуни, дині, гарбузи, ріпу, цибулю, салат, перець, моркву; сади рясніли виноградом, мигдалем, гранатами, маслинами, яблуками, горіхами, абрикосами, персиками, бананами і, звичайно, славетними фініками. Іноземцям Ємен здавався справжнім раєм, де іригаційна система, мусонні дощі й працелюбність мешканців забезпечували досить високий, бодай гарантований від голодної смерті рівень життя. Єменіти розорали навіть гори, покривши їх терасами: це дало 5 млн га обробленої оранки (що становило до 80% усіх земель Південної Аравії). Допоміжну роль у сільському господарстві відігравало скотарство, спеціалізоване насамперед на великій рогатій худобі.

Другим масовим заняттям єменців була заморська торгівля, в якій араби довгий час утримували світову першість і яка згадується вжє в Біблії (Третя Царств: гл. 9,10). Ще за 1000 років до н.е. вони почали торгувати з Індією та Африкою, першими у світі перейшовши від каботажного плавання до прямих морських та океанічних подорожей з урахуванням течій і мусонів. Південноаравійські порти (Аден, Клісма, Аїл тощо), а також бахрейнський Хатт приголомшували сучасників масштабами торговельних операцій та їхньою прибутковістю (яка ніколи не була меншою за 50% вкладених коштів). Єменські купці міцно тримали в руках монополію на десятки видів товарів, бо ретельно берегли свої професійні секрети (про маршрути подорожей, ринки, джерела сировини тощо), й тому не дивно, що римський історик Пліній Старший (І ст. н.е.) писав: “Араби живуть тим, що дають їхні моря"1.

Кораблі “Щасливої Аравії” привозили із-за моря китайський шовк, бавовну-сирець, тканини та списи з Північної Індії; корабельну деревину, коштовне каміння та перець із Південної Індії; слонову й носорогову кістку, рабів і золото з Африки; перець, срібло, олово й корицю з Цейлону; срібло, папірус, вино та хліб із Заходу. Що ж до експорту, то поряд із транзитними товарами єменіти пропонували й власну продукцію - ладан, алое, мірру, білий мармур і зброю, що сприяло розвиткові місцевого ремесла. Крім цього, кахтан видобували вдома сіль, золото, срібло, сердолік, онікс, хризоліт, кували чудові мечі, а з моря отримували рибу, перли й корали, якими кишіли моря навколо Аравії.

Господарське життя ізмаїлітів якісно відрізнялося від південно-аравійського: <P10MI>основним заняттям північних арабів залишалися кочове скотарство, караванна торгівля, мито з купців (“плата за покровительство”) і прямий бандитизм, яким іноді жили цілі племена бедуїнів (“людей пустелі”).

Для більшості з них усе господарство крутилося навколо колодязя, фінікової пальми та верблюда, причому лише доместикація останнього наприкінці ІІ тис. до н.е. дала змогу арабам (“бродяги, кочовики”) стати володарями пустелі. Крім верблюдів (які могли нести до 300 кг вантажу, проходити в день до 160 км і при температурі понад +50о триматися 5 діб без води), бедуїни розводили віслюків, мулів, дрібну й велику рогату худобу та коней (славетних арабських скакунів), проте останніх було мало, годувати їх треба було дефіцитним ячменем і поїти дорогоцінною водою, а тому скакуни вважались елементом розкоші в пустелі. Крім скотарства, яке давало бедуїнам шкіру, м'ясо, вовну, молоко й транспорт, кочові араби збирали дикий мед, полювали в оазисах, а також контролювали славетну “дорогу ладану” - торговельний шлях із Ємену через Кам'янисту Аравію (уздовж Червоного моря). Звичайно, північні араби самі теж приторговували (шкіри, м'ясо тощо), але частіше стягували з купців мито, а якщо складалися сприятливі умови - жили грабіжництвом.

Унаслідок відмінностей господарського життя різнилися в арабів їжа, побут та одяг.

Бедуїни носили довгополу сорочку з довгими рукавами, головну хустину та розстібний плащ (аба), споживали м'ясо й верблюже молоко, прісні коржі з пшениці, проса або ячменю та фініки, а жили в чотирикутних палатках-шатрах із чорної (переважно козячої) вовни. Жіночий одяг був майже таким, як і чоловічий (різнився лише способом носіння та особливостями оздоблення), зате бедуїнки носили безліч прикрас (каблучки, серги, браслети на руках і ногах), татуювали й фарбували обличчя, долоні, ступні та інші інтимніші частини тіла.

Надзвичайно сильними в бедуїнів залишалися сімейні, родоплемінні та кланові зв'язки, які цементувалися пам'яттю про спільного пращура та кровною помстою, бо в пустелях людина без роду й племені вижити не могла. Щодо внутрішніх сімейних канонів, то при збереженні патріархальних основ суспільства статус дружини-бедуїнки, яка вела господарство, доки чоловіки воювали або полювали, вважався досить високим, що не виключало елементів полігамії, особливо якщо мова йшла про наложниць-невільниць. Соціальний статус останніх був надзвичайно низьким, а покарання за їхню неправильну поведінку могли позмагатись із садизмом. (Так, за усну сварку з хазяїном-чоловіком невільниці могли відрізати язика й запхати його в кусс - статевий орган2.) Наречену жених або купував за калим у майбутнього тестя, або крав, причому особливо шанувався крос-кузенний шлюб.

Що ж до єменітів, то їхній одяг складався із запнутої спідниці (фута) й головної пов'язки або круглої шапочки, у спекотні дні фута заміняла поясна спідниця - відріз тканини, обмотаний навколо стегон. Одяг жінок - пряме темне покривало, що надягалося поверх сукні вільного крою. Основу їжі становили: зернова каша, козяче молоко, овечий сир, зелень, бобові та овочі, м'ясо (баранина та яловичина), безліч фруктів, прянощі, велика кількість алкогольних напоїв (із фініків, ячменю, проса, меду, винограду та ізюму), а на узбережжі ще й риба (включаючи сардини та в'ялене м'ясо акули). Жили єменіти в печерах та кам'яних домах-фортецях у горах або в глинобитних хатинах із гостроверхим дахом із соломи та пальмового листя на узбережжі.

Стосовно сімейних традицій єменітів, то в небагатьох родинах “чистих” землеробів панував тотальний патріархат, але в більшості сімей, де чоловіки активно займалися торгівлею, жінка почувала себе надзвичайно привільно (що й не дивно, бо чоловік часто-густо плавав за тридев'ять земель). Шлях до шлюбу розчищав лише калим, який платив майбутній чоловік батькам нареченої: умикання нареченої в єменітів майже не практикувалося.

Щодо ментальності арабів, то всі іноземці відзначали їхні гордість, мужність, вільнолюбство й потяг до незалежності, священну гостинність, колосальний родоплемінний сепаратизм і сімейність, багату фантазію, жадобу до грошей і багатства, схильність до пияцтва й розпусти, любов до поезії та сластолюбство. Араби вирізнялися відносною віротерпимістю, нестриманістю у вчинках, політичним скептицизмом і неготовністю терпіти знущання від владик, бунтівливістю та войовничістю, оспіваною в безлічі поем. Середньовічні араби не були надто працьовитими, тому рільництво й ремесло вважались у них заняттями “плебейськими”, а до елітних занять належали торгівля, лихварство, поезія та воєнні подвиги.

Колосальних змін зазнало етнічне обличчя арабів із приходом ісламу, й особливо зі створенням світової мусульманської імперії. З одного боку, це породило значну етнічну уніфікацію арабів, хоча релікти протистояння південних - північним, а осілих арабів-городян - бедуїнам проявлялися протягом усього середньовіччя. Перетворившися за життя одного покоління з принижених васалів або цивілізаційних провінціалів на “панів світу”, араби відчули себе надлюдьми, свою релігію й культуру - найвищими, свою зброю та військове мистецтво - найкращими у світі.

Якісно новим стало господарське життя. В межах халіфату, що розкинувся на трьох континентах, араби познайомилися з цитрусовими, які запозичили з Індії, - й найкращим плодом вони тепер вважали лимон. Розширився діапазон городніх культур, а “найкращим овочем” визнали цикорій. У захоплених регіонах з'явилася нова регіональна спеціалізація: Єгипет давав зерно, рис, льон, бавовну й цукрову тростину; Північна Африка - маслини; Сирія та Палестина - виноград, фрукти й цукрову тростину; Аравія - фініки й ладан; Ірак - пшеницю та ячмінь; Іран та Азербайджан - бавовну, городні й баштанні культури та білий мов сніг цукор. Повсюдно поширилося конярство. Багдадські килими, сирійські тканини, єрусалимські дзеркала, золототкана матерія Тунісу, аравійська фарба індиго, шкіри Аравії, папір, скло та зброя Дамаска славилися на весь світ і активно йшли на експорт, за що араби отримували: прянощі, алое, коштовне каміння та цінну деревину з Індії й Південно-Східної Азії; шовк, порцеляну й мускус з Китаю; слонову кістку й невільників з Африки; рабів зі Степу та Східної Європи тощо. Багдад, Дамаск, Каїр, Бухара, Самарканд, Басра, Александрія, Аден як ісламські міста перетворилися на центри світової торгівлі. І все це за життя трьох поколінь!

Проте етнічні процеси, що їх пережив халіфат, виявлялись іноді несподіваними. Коран дозволяє чоловікові мати до чотирьох дружин і безліч наложниць залежно від його фізичних і фінансових можливостей, а також соціального статусу, тому мусульманські завоювання часто супроводжувалися вирізанням чоловіків і захопленням жінок, яких ділили між собою переможці.

Звичайно, арабська сім'я була патріархальною, і жінка в ній мала набагато менше прав порівняно з чоловіком. У суді голос чоловіка дорівнював двом жіночим, вона зобов'язана була слухати й поважати чоловіка (батька, старшого сина), за провину або внаслідок фінансової скрути чоловік міг її вигнати, вона ховала на вулиці обличчя від сторонніх, та й сам інститут гаремної полігамії може розцінюватися як приниження жінки. На відміну від бедуїнок або єменіток, які вели все господарство, жінку тепер майже цілком вилучили з виробничої сфери, залишивши їй виховання дітей і побутові турботи (особливо в родинах соціально-майнової верхівки), а з цим “канули в Лету” всі її колишні “вільності”. Втім, думка про те, що жінка за ісламу - зразок забитості - не зовсім правильна. Порівняно з доісламськими часами дружина дістала чіткий юридичний статус, за нею завжди зберігався її посаг, її не можна було вигнати без причини, тим паче продати, якщо вона мусульманка. Чоловік повинен був повністю утримувати своїх жінок, ублажати їх фізично й матеріально, а в разі проблем дружина йшла до мулли (релігійно-духовного мусульманського настоятеля й наставника), і той примушував чоловіка приділяти жінці належну увагу (ці “пільги” не поширювалися тільки на невільниць). Не дивно, що більшість жінок на ісламському середньовічному Сході була цілком задоволена життям, а деякі ставали навіть правительками держав.

Багатшою стала арабська кухня, а з цим забулися жахливі випадки заривання бедуїнами своїх дочок живими в землю, бо не було чим їх годувати. Щоправда, іслам запровадив певні харчові табу (на мертвечину, алкоголь, свинину тощо), але, якщо вірити джерелам, сприйняли араби не все: зокрема, вина вони пили чимало й охоче. Заборонив Коран і содомію, але цей гріх, перейнятий арабами в розбещених візантійців, зберігся в ісламських містах. Що ж до лесбіянства, то воно процвітало в грандіозних гаремах мусульманської політичної верхівки.

На нових землях, особливо в містах, поступово розвалилася міцна бедуїнська родоплемінна система, а канони степової доблесті, гордості, вільнолюбства та взаємодопомоги загинули під тиском бюрократичної деспотії та безконтрольного всевладдя політичної верхівки. Родинні зв'язки заступив непотизм, доблесть змінилася користолюбством, гордість -    раболіпством перед начальством, вільнолюбство - потягом до розкоші та життєвих утіх, а взаємодопомога - “качанням прав” перед владою. Лише “дикі, неосвічені й нецивілізовані” бедуїни, які не купилися на грабіжницькі трофеї й залишилися жити в пустелі, зберегли свій менталітет недоторканим.

За все треба платити. Перемоги наповнили арабські гареми персіянками, “румійками”, вірменками, грузинками, “франками”, тюрчанками, слов'янками, індійками, берберками, “зінджанками”, абіссінками, согдійками тощо, але доки чоловіки воювали або вершили державні справи, дітей виховували матері - й кожна, звичайно, в традиціях свого народу. Наслідки цих неконтрольованих шлюбів виявилися жахливими. Рідні брати (через батька, але народжені та виховані різними матусями) діставали абсолютно різне виховання і засвоювали різний стереотип поведінки, що робило їх абсолютно чужими один одному й батькові. Син гречанки полюбляв вино й філософію, “зінджанки” (африканки) - мелодичні пісні й ритми “тамтамів”, син слов'янки вмивався під проточною водою, а син західноєвропейки - бовтався в тазу, син персіянки любив азартні ігри, а син тюрчанки - скакати на конях тощо, і за століття єдність арабського етносу розвалилася на шматки. Піддані халіфа перестали відчувати себе етнічною спільнотою й різалися між собою тотальніше, ніж з “невірними”, а місце етнічної ознаки заступила релігійна належність. Поняття “вітчизна” замінилося на поняття “держава”, а патріотизм поступився місцем відданості правителю - і це стало кінцем панування “чистих” арабів у власній державі. Їхні традиції панували в літературі, науці, одязі, естетиці від Атлантики до Індської долини, від Середземномор'я, Кавказу та Середньої Азії до портів Східної Африки й нігерійських степів, але арабська войовничість, степова дружба й кровна помста стали надбанням легенд, а народ вільних родів-бедуїнів перетворився на неспокійних, іноді бунтівливих, але врешті-решт заляканих і покірних підданих всесильного владики.

Аравія на світанку середньовіччя. З давнини політичний, соціально-економічний та культурний розвиток на теренах Аравійського півострова відбувався вкрай нерівномірно. Північні араби жили родоплемінними кочовими й напівкочовими об'єднаннями, які ще не вийшли за межі вождівства (“чіфдому”). Такі об'єднання, чисельність кожного з яких через суворі природно-кліматичні умови не перевищувала 600 осіб (більша кількість на такому бідному ландшафті не могла прогодуватися), очолювалися напіввиборними-напівспадковими вождями, які мали титул сейїд (“оратор”), що значною мірою пояснює джерело їхнього політичного авторитету. Державоутворюючі процеси й господарська еволюція за цих обставин просувалися вкрай повільно, а нетривалі й хиткі міжплемінні союзи бедуїнів формувалися так само блискавично, як і розвалювалися. Метою цих союзів були набіги на сусіда для умикання тварин, жінок і дітей, яких потім повертали за викуп. Лише колективна взаємодопомога, родинна солідарність і закон кривавої помсти стримували розгнуздане насилля, що царювало у відносинах між бедуїнськими племенами, тому вбивати ворогів під час “спортивних” грабіжницьких набігів не рекомендувалося.

В релігійному житті бедуїнів панувало язичництво, ускладнене строкатим культово-племінним сепаратизмом. Шанувалися боги стихій та астральні божества, бетіли (сторч поставлені кам'яні брили), існував культ предків (і мертвих узагалі) з елементами фетишизму й тотемізму, процвітали знахарство й мистецтво різноманітних заклинань. Богам і духам приносили жертви, але вираженої касти культового жрецтва ще не існувало.

Зовсім іншою була ситуація на осіло-торговельному півдні Аравії. Тут шалені торгові прибутки та досконала культура іригаційного землеробства, оплотом якого була грандіозна Марибська гребля (600 м завдовжки, 15 м заввишки), збудована ще в VІІ ст. до н.е., забезпечили виробництво високого відсотка додаткового продукту, а це активізувало державоутворюючі процеси. Поступово серед низки клаптикових карликових державок регіону (Саба, Катабан, Маїн, Аусан, Хадрамаут) піднялося на рубежі н.е. Хім'яритське царство (утворене в 115 р. до н.е.), столицею якого став Зафар.

У релігійному житті єменітів панував політеїзм, але особливо шанувався бог Місяця аль-Маках.

Ще одним осередком державоутворюючих процесів в арабів стала північна окраїна Аравії, де на кордоні з Римською імперією та Іраном виникали ілюзорні царства. На початку нашої ери найвідомішими серед них були Набатейське царство (столиця Петра) й царство Пальміра, але вони постали в результаті скоріше політичного впливу і штучного втручання сусідів, ніж внутрішніх державницько-економічних процесів. Ці державки-сателіти ніколи не мали стабільної політичної й економічної структури, залишалися нетривкими й аморфними утвореннями, які дуже рідко відігравали самостійну роль у політиці, а араби-бедуїни взагалі не сприймали їх серйозно.

В релігійному житті набатеїв-політеїстів ознак верховного божества поступово набував бог Душара (“владика гірської країни”), а серед пальмірців дедалі більшого авторитету набирали елліністичні боги (Аполлон, Гермес, Лето тощо).

Такою була ситуація в Аравії на початку нашої ери - ситуація, яку можна назвати реліктом стародавнього світу, але середньовіччя зруйнувало цю хитку рівновагу.

Подвійний погром Іудеї римлянами (66 - 73 та 132 - 135 рр.) спричинив масову втечу євреїв із “землі обітованої”, зокрема до релігійно терпимої Аравії. Це ускладнило релігійну ситуацію на півострові (тут з'явився іудаїзм і поширились ідеї монотеїзму), а євреї, прибравши частково трансаравійську караванну торгівлю до своїх рук, не забули, хто їх вигнав з батьківщини, й підтримували всіх ворогів Риму, а потім - Візантії.

Другого удару по давньоарабських політико-релігійних традиціях завдала християнізація Римської імперії на початку ІV ст. Змінивши свої античні культи на прозелітичне християнство, Захід посилив не лише військово-економічну, а й ідеологічну експансію в Аравії, підтримуючи місцевих християн у боротьбі за торговельні шляхи з Індією та Китаєм (насамперед проти перської караванно-шовкової гегемонії).

Третім ударом стало утворення та посилення зороастрійської імперії Сасанідів, для яких боротьба за аравійську торгівлю становила питання й політичне, й фінансове, а в союзі з нею виступили єврейські купці.

Ще одна сила, яка виявила заінтересованість в аравійських справах, - Аксум (держава на терені сучасної північної Ефіопії), котрий після прийняття християнства монофізитського напряму став природним союзником християнського Риму (Візантії) й запеклим ворогом персів та іудеїв у регіоні.

За кілька десятиліть Аравія перетворилася на ідеологічний вулкан, осередок політико-релігійних течій і суперечностей, ускладнених економікою. Приморські араби давно славилися як чудові мореплавці й корабели, їхні судна ходили до Мадагаскару, Індії, Суматри й Китаю, а основним сухопутним торговельним шляхом була славетна “дорога ладану” - караванний шлях з Ємену через Мекку (Кам'яниста Аравія) до Пальміри, звідки араби розвозили по світу західноаравійські шкіри, срібло, фініки й найкращий у світі ізюм; африканських рабів та золото; прянощі, слонову кістку й тканини Індії; бахрейнські перли та китайський шовк. Назад купці везли античні тканини, сукно, папірус, скляний посуд, металеві вироби, зброю та предмети розкоші, а також маслинові олію й зерно, які швидко збували бедуїнам на ярмарках Мекки, Шабви, Тімни, Ясіла, Ясріба, Таїфа, Сани, Адена тощо. Араби сумлінно берегли свої купецькі секрети, контролювали світовий ринок перцю й кориці, вдало підриваючи сасанідську монополію на торгівлю шовком. Проте кожен посередник “накручував” ціну, що не влаштовувало споживачів (насамперед Захід), а перси хворобливо сприймали зазіхання на їхню гегемонію, тому в умовах політичної строкатості та ідейного розбрату довго це тривати не могло.

Першими почали скорочувати кількість торговельних посередників римляни: в 106 р. імператор Траян знищив Набатейське царство, перетворивши його на римську провінцію Аравію, після чого хім'яритські царі Ємену оголосили себе “друзями та союзниками Риму” (тобто васалами Римської імперії). В ІІ ст. н.е. римляни ледве не стали володарями Аравії, але Едеська катастрофа 260 р. підірвала їхні авторитет і міць та розвіяла відчуття непереможності римських легіонів. Імперію тоді врятував цар Пальміри Узейна (римляни звали його Оденат), який відкинув персів, за що отримав від вдячного імператора Галлієна царську корону, але у 266 р. налякані зростаючим авторитетом арабського шейха-царя римляни його отруїли. Опір Риму очолили вдова Одената Бат-Себін (лат. Зенобія) та її син Вахбаллат, яким удалось окупувати ненадовго Єгипет і більшу частину Малої Азії, та у 273 р. оновлена й возз'єднана Авреліаном імперія витіснила арабів зі своїх східних провінцій і знищила Пальміру.

Пошматована чварами Аравія вступила в середньовіччя як полігон, на якому билися за гегемонію дві супердержави регіону_ - Рим та Еран-шахр.

Доісламська Аравія. З точки зору клімату І тис. н.е. пройшло в Аравії під знаком поступового й невідворотного збільшення опадів, джерелом яких були мусонні вітри Індійського океану, але якщо для ізмаїлітів це стало благом (зеленіла пустеля, зростали бедуїнські отари худоби, а з ними посилювалася кочова політико-економічна міць), то для єменітів - трагедією. Іригаційна система, на якій базувалося місцеве землеробство, була розрахована на певну кількість води, а коли маса опадів перевищила місткість каналів і водоймищ, греблі не витримали. Хім'яритські владики, які, скориставшися римо-пальмірськими війнами, звільнилися близько 300 р. від римського протекторату, мусили зосередити максимальні зусилля на збереженні господарської інфраструктури, проте виробництво неухильно падало, і з відносно перенаселеного Ємену почався масовий відтік людей на північ.

Зустріч єменітів з бедуїнами не можна назвати мирною, але на боці кахтан були елементи державності, досконала зброя, гроші, зароблені на торгівлі, та лють людей, у яких немає виходу. Цього тиску ізмаїліти не витримали, й деякі південні арабські племена осіли в Аравійських степах, потіснивши бедуїнів.

Вони принесли з собою традиції державотворення й досконаліші ремесла, але сприйняли бедуїнські канони життєустрою, а коли в справи втрутилися могутні сусіди, в Аравії знову з'явилися номадичні протодержави. Перси й візантійці мріяли використати ці арабські племена як прикордонну варту та військового сателіта для боротьби з конкурентами, й південні за походженням племена лахм, гассан та кинда створили на цьому хиткому грунті свої ефемерні вождівства: в другій половині ІІІ ст. Лахміди (столиця - м.Хіра біля давнього Вавилона), які пізніше прийняли християнство несторіанського напряму (прокляте у Візантії), стали вірними союзниками Сасанідів; Гассаніди (Фінікія, Палестина, Синай) обрали монофізитське християнство й сперлися на підтримку Візантії; Киндити укріпилися в Центральній Аравії та спробували здобути цілковиту державну незалежність.

Племена кахтан утворили на півострові чотири держави (Хім'яр, Лахм, Гассан і Кинда), але жодній із них не судилося перерости в загальноаравійську політичну спільність.

Збільшення опадів спричинило в 450 р. перший прорив гігантської Марибської греблі. Грандіозна іригаційна катастрофа підірвала основи місцевого землеробства й тимчасово знелюднила більшість єменських земель. Царі Хім'яру були ще досить могутніми, щоб примусити своїх підданих і васалів якнайшвидше відбудувати іригаційні споруди, але відродити їх цілком сил не вистачило. Занепад господарства та зниження життєвого рівня породили ідеологічну кризу, зневіру людей щодо сили своїх богів, які не рятували більше Ємен від катастрофи, й урешті-решт це спричинило зміну віри. Дедалі більший авторитет у регіоні здобували іудаїзм та християнство (з якими люди пов'язували сподівання на краще), але це не принесло Ємену злагоди. Боротьба місцевих християн (за підтримки Аксуму й Візантії) з місцевими іудаїстами (підтримуваними єврейськими купцями й Сасанідами) була шаленою. В 516 р. після смерті царя-християнина Маадікаріба (ставленика аксумітів) шляхом перевороту царем Хім'яру став Юсуф Асар Ясар (араб. Зура Зу-Нувас - “Завитий, з кучерями”), який прийняв іудаїзм і влаштував у державі погром та різанину християн. Перша спроба реваншу з боку християн завершилася невдачею: 15-тисячне військо аксумітів заблукало в пустелі й загинуло від спраги, а опір християн Ємену Зу-Нувас потопив у крові, спаливши живими ініціаторів повстання разом з мощами єпископа Павла. Та коли візантійський імператор Юстініан І відрядив ефіопам на допомогу досвідчених флотоводців-радників, нагаша-нагашт (“цар царів”) Аксуму Калеб Елла-Ацбиха збудував флот (70 великих і 100 малих кораблів) і в 525 р. перекинув своє 13-тисячне військо до Ємену морем. У тил Юсуф Асар Ясару вдарили кинда, яким іудеї заважали брати мито з купців, тому влада іудеїв у Хім'ярі впала. Зу-Нувас загинув, його сім'ю ефіопи продали в рабство, а в країні знову запанувало християнство. В 30-х роках VІ ст. аксумський намісник у Ємені Абраха оголосив незалежність Хім'яру від Ефіопії, але аксуміти-завойовники зберегли владу, а християнство залишилося пануючим культом у Південній Аравії, що його й згубило.

В 542 р. вода знову прорвала Марибську греблю. Завойовники поспіхом її залатали руками насильно мобілізованих єменітів, але в 570 р. сталася нова катастрофа. Країна залишилася без родючих грунтів, населення масово емігрувало на північ, а “Щасливу Аравію” вперше вразив голод - і все це єменіти пов'язали з пануванням християнства й аксумітів-завойовників.

Останнього удару квітучій Південноаравійській цивілізації завдали перси: в 575 р. сасанідське військо злочинців на чолі з Вахрізом розгромило й вигнало з Аравії ефіопів, покінчивши й із місцевими християнами. Перси, яких єменіти спочатку радісно зустріли та підтримали повстанням як визволителів від прохристиянської кривавої диктатури аксумітів, перемогли ціною цілковитого знищення місцевої іригаційної цивілізації та штучного припинення трансокеанської арабської торгівлі. Перські намісники правили Єменом до 628 р., й протягом усіх цих років Сасаніди залишалися повними монополістами в східно-західній торгівлі. Животів лише “Шлях ладану” (з Ємену через Мекку до Середземномор'я), але стратегічний потік шовку йшов тільки караванами через Іран. На цьому базувалася могутність імперії Хосрова І Ануширвана та його найближчих наступників, але для арабських мореходців, Аксуму та Візантії це означало крах усіх сподівань.

Не кращою виявилась і доля держав, створених єменітами на півночі та в центрі Аравії.

Держава Лахмідів, заснування якої традиція відносить до 252 р. й пов'язує з іменем вождя Амра ібн Адія, спиралася на допомогу персів. Протягом тривалого часу Лахміди залишалися язичниками й навіть не гребували людськими жертвопринесеннями, що врещті-решт збентежило персів-зороастрійців. Шаханшах Шапур ІІ (309 - 379) приструнчив бунтівливого васала, але після його смерті Лахміди знову розширили свою автономію, а за часів правління одноокого Нумана І (V ст.) укріпилися, збудувавши собі нову неприступну фортецю-ставку Хаварнак (біля столиці Хіри). Після успішного завершення будівництва її автора - візантійського архітектора Сінімара - скинули за наказом Нумана І з кріпосної стіни, щоб він не розкрив фортифікаційні таємниці Хаварнака можливим ворогам Лахмідів.

Апогею могутності держава Лахмідів досягла за правління Мунзіра ІІІ ібн Нумана (505 - 554), який поширив свої володіння на частину Центральної Аравії, регулярно грабував східні провінції Візантії та вів незалежну від Сасанідів політику, ставши не васалом, а союзником Еран-шахру. Персам це не подобалося, але в часи смертельного двобою з Візантією вони змирилися, та коли після смерті Мунзіра ІІІ лахм прийняли християнство (несторіанського напряму), терпець урвався, і в 602 р. Сасанід Хосров ІІ Парвіз підступно знищив правлячу лахмідську династію.

Останній Лахмід Нуман V був виродливим, малорослим, його обличчя покривали потворні червоні плями й струпи, зате він мав вишуканий естетичний смак, любив жінок, вино й поезію і вирізнявся залізною волею та нестримним характером. Перси його боялися, тому хитрістю запросили в 602 р. до Тісфона, де за наказом шаханшаха царя Нумана V розтоптали слоном. Після царської смерті 11 його братів перегризлися за владу, й держава Лахмідів розпалася.

Гассаніди, держава яких склалася в ІІІ ст., прийняли християнство (монофізитського напряму) значно раніше за Лахмідів і спиралися на підтримку Візантії.

Апогей могутності Гассанідів теж припав на VІ ст., коли їхньої підтримки дуже потребували візантійці. Юстініан І Великий навіть дарував Гассаніду Харісу V ібн Джабалі Аль-Араджу (“Кульгавому”) титул патриція за перемогу над Лахмідами, після якої новоспечений патрицій продав у рабство 20 тис. полонених, але більшу славу Гассаніди здобули не на “полі брані”, а завдяки меценатству, зокрема підтримці поетів, які десятками товпилися при їхньому дворі.

Двічі гассанідські владики відвідували Константинополь (у 563 р. Харіс V, у 580 р. - його син Мунзір), де на них чекала пишна зустріч, але посилення васала-союзника й тут непокоїло сюзерена, тому в 581 р. останнього гассанідського царя Мунзіра ібн Харіса візантійці підступно заарештували, звинуватили в зраді й заслали на Сицилію. Царство Гассанідів за відсутності законного спадкоємця розтягли між собою 15 шейхів.

Останньою впливовою державою арабів доісламських часів було царство Кинда (Центральна Аравія, ІІІ - VІ ст.), яке не тільки проводило цілком самостійну політику, а й зуміло примирити з владою південних пришельців корінних бедуїнів (племена бекр, тагліб тощо), купивши їхню прихильність ідеєю спільного пограбунку багатих північних сусідів (Ірану та Візантії). Це, правда, не завадило племенам бекр і тагліб періодично воювати між собою (кривава помста!), але за правління енергійного Харіса ібн Амра (V - VІ ст.) кинда грабували всіх і вся, наводячи жах на сусідів. Лише завдяки колосальному напруженню сил Лахміди розбили агресора, а Харіса ібн Амра в 529 р. піймали й стратили за наказом жахливого Мунзіра ІІІ.

Син Харіса Імру аль-Кайс (500 - 540) державних талантів батька не мав, тому відродити могутність кинда не зумів, зате прославився як поет (співець жіночої вроди й сексу) та ловелас, діставши прізвисько “блукаючий цар”. Закінчив Імру аль-Кайс своє життя при дворі великого Юстініана в Константинополі, де поета-розпутника задушили за те, що він спокусив саму дочку грізного імператора. Правляча династія киндитів перервалась, а держава розвалилась у чварах єменітів із бедуїнами.

Всі осередки державотворення, які постали в Аравійських пісках зусиллями єменітів, упали, самі пришельці остаточно “бедуїнозувалися”, а єменські іригація та торгівля зовсім занепали. Здавалося, що араби назавжди залишаться напівдикою, безправною й напівголодною периферією “цивілізованого світу”, але самих аравійців, і насамперед ізмаїлітів, це не влаштовувало. На півострові кипіло життя й вирували пристрасті, приходили й стикалися різні релігії, творили сотні поетів.

Серед них, крім Імру аль-Кайса, варто виділити Амра ібн Кульсума (? - 600) та Харіса ібн Хіллізу (VІ ст.), які оспівували кожен своє плем'я, славлячи його успіхи в минулому та бажаючи перемог надалі. Тарафа ібн аль-Абд (538 - 561) та Лабід ібн Рабіа (? - 661) співали дифірамби патріархальній старовині та плакалися, що “не та нині молодь”, а ізгої салукі (“поети-розбійники”): Шанфара (початок VІ ст.), Тааббата Шарран (перша половина VІ ст.), Урва ібн аль-Вард (VІ - VІІ ст.), яким категорично не подобався існуючий світ, волали, що він переповнений злом. Антара ібн Шаддад (525 - 615) вихваляв військову доблесть, Омейя ібн Абу-с-Сальт (? - 630) шукав істину, а перші панегіристи (й тому - довгожителі) Набіга аз-Зуб'яні (535 - 604), Зухайр ібн Абу Сульма (530 - 627) та Аша Маймун ібн Кайсаль-Бекрі (530 - 629) славили своїх меценатів-покровителів.

Ніколи ані до, ані після аравійська земля не народжувала такої кількості геніїв віршованих рядків, а про їхній вплив на маси свідчить той факт, що конкуренції з боку поетів боялися навіть релігійні пророки (ханіфи), включаючи самого Мухаммеда, який казав словами Корану:

“І поети - за ними йдуть заблудні.

Хіба ти не бачиш, що вони всіма долинами блукають

і що вони говорять те, чого не роблять”, -

та обіцяв їм місце в пеклі

                 (сура 26 (Поети): вірш 224 - 226).

Крім іудейського Яхве, християнської Трійці (в халкедонітів), Христа-бога (в монофізитів) або Христа-людини (в несторіан), існували культи небесних світил (Сонце, Місяць, Венера, Сузір'я Плеяд тощо), бога дружби Вадда, бога блукаючих отар Суви, бога дощу Ягуса, бога перепони Яука, божественного орла Насра, богині долі Манат, богинь родючості й землі аль-Лат та Руди, всемогутньої Уззи. Монотеїсти-ханіфи закликали вірити в єдиного бога Рахмана-милостивого, а фетишисти зверталися до культу величезних поставлених на ребро кам'яних брил: Чорного Каменя святилища Кааба (“куб”) у Мецці, Червоного Каменя південноаравійського міста Гайман або Білого Каменя святилища Кааба в аль-Абалаті (південніше Мекки). До цього треба додати загальносемітський культ Неба, культи предків, мертвих, кровну помсту й т. ін. Напруження пристрастей, яке великий російський сходознавець Л.М.Гумільов назвав пасіонарністю (від лат. passio - “пристрасть, жага”), клекотало в арабах (особливо в ізмаїлітах), животіння здавалося їм гіршим за смерть, і в умовах загибелі всіх єменітських за походженням держав бедуїни взяли свою долю у власні руки.

Ще до появи ісламу сусіди змогли в цьому переконатись. У 570 р. (можливо, в 560 р.) аксуміти Абрахи спробували захопити Мекку, де були розгромлені племенем курейш, а в 611 р. (або в 604 р.) союз бедуїнських племен на чолі з бекр розтрощив персів у битві біля Зу-Кари, зупинивши сасанідську агресію на півострів, яка розпочалася після знищення ними держави Лахмідів.

Не вистачало лише сили, яка б об'єднала всіх арабів для справ грандіозних і жахливих. Такою силою став іслам.

Зародження ісламу. Створення загальноарабської держави. Засновником ісламу вважається Мухаммед ібн Абдаллах (570 - 632) - виходець із роду хашим бедуїнського ізмаїлітського племені курейш, яке складалося з десяти родів.

Народився майбутній Пророк і Посланець єдиного бога Аллаха в місті Мекка в рік, коли аксуміти Абрахи спробували завоювати Мекку, але були побиті й вигнані в Ємен.

Його батьківщина Мекка являла собою один з найбільших торговельних пунктів Західної Аравії, центральний перевалочний пункт “дороги ладану”. Саме через Мекку йшли на північ каравани зі шкірами, сріблом, ізюмом та фініками Аравії; ладаном та алое Ємену; золотом і темношкірими рабами Африки; прянощами, слоновою кісткою й тканинами Індії та шовком Китаю. Їм назустріч везли візантійські й перські тканини та сукно, скляний посуд, зброю, цукор, предмети розкоші, маслинову олію та зерно. Землі навколо Мекки неродючі, тому рільництва тут не було, зате торгівля давала фантастичні прибутки, місцеве джерело постачало питну воду, а ремесло, осіле тваринництво й процвітаюче лихварство доповнювали картину господарського життя.

Другим джерелом доходу й авторитету міста було місцеве святилище - храм Чорного Каменя Кааби, який шанувався всіма арабами. Навколо чорного базальту метеоритного походження (головної святині Кааби) стояли зображення багатьох язичницьких аравійських богів, тому прочани з усіх куточків Аравії, що наводняли Мекку, теж вносили свою лепту в процвітання міста, назва якого походить від південноаравійського слова макраб (“святилище”).

На світанку середньовіччя владикою мекканського оазису було багате й могутнє плем'я єменітів джурхум (хузай), яке заволоділо ним у результаті великої північної експансії південноаравійських племен ІІІ - V ст. Що ж до решти племен, які мешкали навколо (курейш, сакиф тощо), то вони жили досить бідно за рахунок здавання внайми своїх верблюдів для караванної торгівлі або грабування купців на “дорозі ладану” та прочан до храму Кааби. Врешті-решт напівголодне й принижене існування курейшитам набридло, і їхній вождь Кусай удався до хитрощів. Спочатку він обпоїв до нестями вождя хузаїтів Абу Губшана й виторгував у нього за додаткову склянку алкоголю ключі від Кааби, а потім, спираючися на свій авторитет настоятеля шанованого храму, зібрав усі частини племені курейш під свою руку й вигнав джурхумітів з Мекки. Захопивши владу, Кусай проголосив закони, побудував біля Кааби власну резиденцію й започаткував давньомекканську курейшитську протодержаву, відновивши в Мецці владу бедуїнів-ізмаїлітів. Відтeпер курейшити стали контролювати Каабу (релігійний центр язичницької Аравії) й усю Мекку (один із найважливіших і найприбутковіших центрів караванної торгівлі), що значно посилило військово-економічний, політичний та релігійний авторитет племені, найбагатшою і наймогутнішою паростю якого був торговельно-лихварський рід Омейядів.

 

Мухаммед з роду Хашимітів вважався нащадком Кусая у п'ятому поколінні, був далеким родичем Омейядів (через спільного прапрадіда). Отже, він належав до бедуїнської аристократії, але дитинство та юнацтво майбутнього Пророка не були усипані трояндами. Свого батька, дрібного купця Абдаллаха, він не знав зовсім, шести років утратив мати (Аміну), яка залишила по собі 5 верблюдів, кілька овець та одну рабиню, а через 3 - 4 роки помер його дід Абд аль-Муталліб. Виховав і поставив на ноги Мухаммеда дядько Абу Таліб, якому майбутній Пророк пас овець.

 

Ставши дорослим, Мухаммед працював караванником у багатої вдови Хадіджі, відвідав Сирію, де познайомився з християнськими монахами, а 25-ти років одружився на 40-річній Хадіджі, яка на той час уже мала трьох дітей від своїх попередніх чоловіків. Одруження дало Мухаммеду фінансову забезпеченість, а бесіди з християнськими монахами, ханіфами, іудеями виховали його переконаним монотеїстом. Хадіджа (її Мухаммед дуже поважав і шанував до самої смерті) подарувала молодому чоловікові кілька дітей, але вижила лише хвороблива й меланхолічна дочка Фатіма, яка, ставши дружиною Алі ібн Абу Таліба (двоюрідного Мухаммедового брата), опинилася згодом у самому центрі релігійно-династичних суперечок.

Мухаммед був стрункою, костистою, середнього зросту широкогрудою людиною, “на тулубі сиділа великих розмірів голова з високим відкритим лобом. Розкішне, дещо кучеряве волосся, довга широка борода чорного як смола кольору... облямовували худе обличчя світлого відтінку... вкритого здоровим, яскравим рум'янцем. З-під чорних, дугою зрослих брів, з-під довгих вій сяяли нестримним блиском великі чорні очі. Виразність, котру вони надавали всьому обличчю, посилювалася ще більше довгастим, ледь вигнутим носом... В особистому спілкуванні... він зберігав люб'язність і вибачливість”3. Не дивно, що Хадіджа втратила голову від такого красуня (за арабськими канонами).

Мухаммед був дуже вразливою, меланхолічною особою, він легко розпалювався й так само легко проймався зневірою, вирізнявся психічною неврівноваженістю, іноді впадав у транс, що межував з епілепсією, а з 610 р. в такому стані на нього почали сходити “божественні прозріння”, згідно з якими єдиний бог Аллах обрав його своїм медіумом, пророком і посланцем (расулом), устами котрого віщуватиме людям свою волю. Мухаммед був неписьменним, але віщування, які він проголошував у стані трансу, являли собою римовану прозу (садж).

Три роки Мухаммед розповідав про свої видіння лише в інтимному колі, але під тиском невблаганних “божественних наказів” почав проповідувати ідею монотеїзму проти язичництва й ідолопоклонства, наважившися постати перед мекканцями як посланець бога Аллаха. Він проповідував повне єдинобожжя, кінець світу і Страшний Суд, ідею пекла й раю та вважав усіх монотеїстів (християн, іудеїв, різноманітних ханіфів) своїми єдиновірцями.

Першими в його божественну сутність повірили дружина Хадіджа й кузен Алі, а потім до них приєдналися десятки послідовників, яких переконали запальні промови пророка. Серед них були: багатий купець Абу Бекр - людина спокійна й розумна, пряма й надійна, доброзичлива, але тверда у вірі як скеля, що підтримувала в разі потреби меланхоліка Мухаммеда; войовничий головоріз Са'д ібн Абу Ваккас; Осман ібн Аффан з високошановного роду Омейядів; викуплений із рабства ефіоп Білаль, який завдяки гучному голосу став першим муедзіном (кликаючим на молитву); Омар ібн Хаттаб - двометровий гігант, що поєднував у собі фізичну силу, рішучість, сміливість і прозорливість - полум'яний таран пророка.

Свою релігію Мухаммед називав іслам (“покірність”), послідовників-правовірних - мусульманами (“покірними (богу)”), а вимагав від них: віри в єдиного бога Аллаха й посланницьку місію Мухаммеда; щоденної п'ятиразової молитви (намаз), на яку мусульман скликав Білаль; та закяту - “податок на бідних”, що вносився в касу общини з розрахунку 2,5 % від кількості майна (а не доходу) правовірного. Пізніше до них додався піст протягом місяця рамадану (навесні), коли не можна їсти, пити й дивитися на жінок, доки світить сонце. В богословському плані вимагалася віра в єдиного Бога, в ангелів, божественне прозріння, у пророків і Страшний Суд. За це мусульманам дозволялося мати до чотирьох дружин і безліч наложниць, а після смерті на них чекали райські кущі з вином і гуріями (вічно чистими дівами, які хочуть і вміють як ніхто ублажати справжніх праведників). До традиційних релігійних заповідей не красти й не розпуcничати Мухаммед додав заборону пити вино, їсти свинину й мертвеччину, вбивати своїх дітей (чим грішили раніше напівголодні бедуїни) й утримувати мусульман у рабстві. Ібрахіма (Авраама), Мусу (Мойсея) та Ісу (Ісуса Христа) Мухаммед вважав своїми попередниками і єдиновірцями.

Омейяди на чолі з Абу Суф'яном виступили категоричними противниками ісламу, побоюючися, що проповіді монотеїзму та засудження ідолопоклонства спричинять падіння культу Кааби з її істуканами, а це викличе занепад ходіння на прощу, підірве релігійно-політичний авторитет Омейядів і врешті-решт призведе до краху їхньої влади, втрати багатства й могутності. Проте покарати Мухаммеда хашиміти (хоч і здебільшого немусульмани) не дали: спрацював принцип родової корпоративності. За це мекканське жрецтво оголосило хашимітам бойкот, але серед мусульман були представники всіх мекканських родів - і бойкот провалився. Нові адепти рознесли ідеї Мухаммеда по всій Аравії й навіть в Ефіопію, а принципи родоплемінної взаємодопомоги й кровної помсти скували руки Омейядам, та все ледь не загинуло в 619 р., коли помер глава роду хашимітів, дядько пророка Абу Таліб, який до кінця захищав племінника від нападок, хоча й не став мусульманином.

Новий глава роду прокляв Мухаммеда за те, що той гарантував Абу Талібові пекло (бо дядько помер язичником). Без родової підтримки Мухаммед став людиною поза законом і кілька років жив на межі смерті під захистом не законів, а лише соратників. Та коли небезпека перевищила захисні можливості мусульман, пророка змусили емігрувати; й улітку 622 р. він здійснив хіджру (“переселення”) до Ясріба (місто трохи північніше), де три племені з п'яти сповідували іудаїзм (Мухаммед вважав їх тоді єдиновірцями), а серед двох інших (аус та хазрадж) племен багато хто вже прийняв іслам. Уклавши з іудаїстами союзницький договір, Мухаммед став реальним лідером Ясріба, а місто дістало нову назву Медина (Мадинат ан-Набі - “Місто Пророка”). Мусульмани молилися тепер, дивлячися в бік Єрусалима, та невдовзі з'ясувалося, що іудаїсти Мухаммеда своїм не визнають і, більше того, насміхаються з його “релігійної безграмотності”, що породило ісламо-іудейський конфлікт. Мусульмани перемогли, іудеїв вигнали, вирізали або поневолили, а Мухаммед почав війну з Меккою.

Створивши з правовірних мобільні бойові загони, він наказав грабувати каравани купців і прочан, перерізавши та паралізувавши “дорогу ладану”. Це залишило Мекку без доходів і продовольства, а прорвати блокаду мекканцям не вдалося. І хоча після поразки в битві при Бадрі (624) язичники Мекки взяли реванш при Ухуді (625), ледь не вбивши Пророка, того самого року в “битві біля рову” мусульмани здобули цілковиту перемогу.

Війна знесилила й виснажила обидві сторони, і тоді переміг компроміс. Мекканські жерці прийняли іслам і визнали Мухаммеда посланцем єдиного Аллаха, але за це Каабу оголосили центральним храмом ісламу, а Чорний Камінь - святинею, яку послав на землю Аллах. Збереглась і система ходіння на прощу (хадж) до “куба” (це стало священним обов'язком кожного мусульманина), але вже під ісламськими прапорами, а молитися мусульманам Пророк наказав стоячи на колінах обличчям на Мекку (а не на Єрусалим). У 629 р. Мухаммед сам здійснив показовий хадж до Кааби, а в 630 р. всі поганські ідоли в храмі були знищені. В Мецці запанував іслам, кількох найупертіших язичників обезглавили, й навіть Абу Суф'ян офіційно став мусульманином.

Мусульманська община (умма) захопила контроль над “дорогою ладану”, а Мухаммед надіслав шести правителям сусідніх держав (сасанідському шаханшаху, візантійському імператору, нагаша-нагашту Аксуму, губернатору Єгипту, гассанідському князю та вождю племені ханіфа в Південно-Східній Аравії) листи з наказом прийняти іслам, а коли ті відмовилися, поділив світ на дар аль-іслам (“земля ісламу”) і дар аль-харб (“земля війни”), причому на останню мусульмани повинні були поширювати іслам усіма засобами, включаючи джихад (газават - “священну війну”). Участь у війні з “невірними” стала релігійним обов'язком кожного правовірного, а смерть у бою давала перепустку до раю. Іслам остаточно відокремився від інших монотеїстичних релігій. Мухаммеда оголосили “печаткою пророків” (тобто останнім і найвагомішим пророком), а Каабу зробили центральним ісламським святилищем - Масджид аль-Харам (“Заповідна мечеть”). Мухаммед назвав це відновленням монотеїзму Ібрахіма (Авраама), який є давнішим, а тому істиннішим від іудаїзму та християнства, і взявся за поширення ісламу на весь світ.

Уже в 629 р. біля Мути мусульмани зіткнулися з візантійцями, але зазнали поразки. Наступним був Ємен, де після смерті в 628 р. Сасаніда Хосрова ІІ Парвіза перські намісники втратили підтримку від метрополії - Південна Аравія стала ісламською. Що ж до військової здобичі (ганіма), то її розподіляли просто: 1/5 йшла Пророку (державі), а решту ділили переможці (причому кіннотник отримував втроє більше від піхотинця). Загиблі в боях за віру діставали перепустку до раю й прав на ганіму не мали.

Зростання політичного й економічного потенціалу, підтримка впливових мекканських жерців, чутки про незліченну здобич, які притягували жадібних до багатства бедуїнів, культове освячення та задоволення природної людської (особливо чоловічої) агресивності: як сексуальної (полігамія), так і соціальної (джихад) - усе це забезпечило ісламу безліч прихильників по всій Аравії, а те, що заради цього треба було розбити своїх ідолів, п'ять разів на день молитися й платити закят, не дуже обтяжувало. Неспроможність розколотих племен протистояти монолітним рядам ісламських фанатиків проявилася швидко, і за рік - два після завоювання Мекки майже вся Аравія підкорилася Мухаммеду, а племена формально прийняли іслам. Тепер Мухаммед міг замахнутися на більше, почавши готувати похід на північ (проти Візантії й персів), але в розпалі підготовки Пророк захворів і 8 червня 632 р. помер від плевриту. Пророка поховали в Медині, де його могила одразу стала святинею мусульманства.

Більшість бедуїнських племен, які прийняли нову віру не серцем, а формально, відпала від ісламу. Зі смертю Мухаммеда припинилися “божественні віщування”, державного апарату не було, системи владного успадкування - теж. Молода держава й віра знову зависли на краю загибелі. На північному заході Аравії почав свої проповіді “лжепророк” Тальха, в Ємені - архаїст Айхала аль-Асвад, серед бедуїнського племені тамім з'явилася “лжепророчиця” Саджах, а серед ханіфа (схід півострова) - “лжепророк” Маслама (Мусейліма).


1Цит. за: Ахмад ибн Маджид. Книга польз об основах и правилах морской науки / Пер. с араб. Т.А.Шумовского. М., 1985. С.35.

2Книга Тысячи и одной ночи / Пер. с араб. М.Л.Салье: В 8 т. М., 1958. Т.2. С.113.

3 Мюллер А. История ислама с основания до новейших времен / Пер. с нем.: В 4 т. СПб., 1895. Т.1. С.103.

 

В. А. Рубель ІСТОРІЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОГО СХОДУ
Київ. Видавництво Либідь. 1997.



Рейтинг@Mail.ru

|ГЛАВНАЯ СТРАНИЦА САЙТА БЛИЖНИЙ ВОСТОК|

Mister Cat - это пицца днепропетровск оплата картой и удобный заказ онлайн на сайте. | Метан vermoje по лучшим ценам naposim На сайте магазина | купить диплом о высшем образовании с занесением в реестр магнитогорск .