СРЕДНЕВЕКОВЫЙ ВОСТОК


 

Арабо-мусульманський халіфат

 

Арабський халіфат за правління перших (праведних) халіфів l Халіфат Омейядів (Дамаський халіфат)

Халіфат Аббасидів (Багдадський халіфат)

Арабський халіфат за правління перших (праведних) халіфів. В умовах абсолютно кризової ситуації новий лідер умми потребував повної довіри й підтримки з боку правовірних мусульман, тому набрав чинності демократичний принцип, і новим ісламським вождем обрали Абу Бекра, але новим пророком він стати не міг, бо це б суперечило постулатові ісламу про Мухаммеда як “печатку” (тобто останнього з пророків). Тож мусульманська політико-державна думка розродилася концепцією халіфа (“заступника”) пророка і в цій іпостасі - лідера мусульманської общини (й політичного, й релігійного).

Правління першого халіфа Абу Бекра було недовгим (632 - 634), але роль, яку він відіграв у цементуванні ісламського державного організму, важко переоцінити. Як давній соратник і тесть Мухаммеда він мав колосальний авторитет, а суворість тверезого політика й одностайна підтримка мусульман-фанатиків дала йому в руки зброю, проти якої роз'єднані бедуїни знову не вистояли. Через рік весь півострів сповідував іслам, “лжепророків” ліквідували, але халіф чудово розумів, що примирити гордих бедуїнів з новою владою й новою релігією зможуть лише багата воєнна здобич, обширні завоювання з усіма здобутками, які вони приносили переможцям у середні віки (гроші, жінки, раби, землі тощо). Вже в 633 р. арабське плем'я шейбан на чолі з аль-Мусанною ібн Харісом удерлося до перської Месопотамії й захопило Хіру (колишню столицю Лахмідів). Тоді ж мединці вперше атакували візантійську Сирію, але більшого старий Абу Бекр зробити не встиг, померши в 634_ р. від гарячки (на смертному одрі рекомендував обрати своїм наступником Омара). Другим халіфом був обраний залізний Омар ібн аль-Хаттаб (634 - 644), і в його правління халіфат став імперією.

Арабам протистояли дві наймогутніші імперії тогочасного світу, тому масштабні арабські завоювання здаються дивом. Візантія мала майже 20 млн населення і 120-тисячне військо найманців-професіоналів, а імператор Іраклій (610 - 641) проявив себе талановитим і енергійним правителем та полководцем. Такими ж приблизно силами володіли Сасаніди. Населення Аравії налічувало тоді 5 млн, тому для зовнішніх воєн халіфат міг виділити не більше за 80 тис. вояків. Арабське озброєння значно поступалося візантійському або перському: в арабів була запалювальна суміш, але вони не мали облогових знарядь. Воювали араби спочатку пішки, здійснюючи марші на віслюках чи верблюдах (бо коні залишалися розкішшю). Лише розбагатівши, араби створили свою непереможну кінноту, тому спочатку кількісна й якісна перевага була на боці ворогів, але і Візантія, й Іран знесилились у війнах між собою. Візантію виснажувала боротьба зеленої й блакитної “партій”, християн з іновірцями, халкедонітів з монофізитами й несторіанами, а гніт “ромеїв” над коптами Єгипту, арамеями Сирії, берберами й вандалами Північної Африки тощо зробив ці народи скоріше союзниками, ніж ворогами арабів.

Внутрішня ситуація в державі Сасанідів була ще гіршою. Населення Єгипту, Палестини, Дворіччя в етнічному та релігійному відношеннях значно відрізнялося від пануючих в імперіях етносів, тому прихід арабів апатично сприйняло не як завоювання й трагедію, а як просту зміну володарів, причому нові стали менше брати податків. Але головною причиною перемог була пасіонарність, жадоба до ганіми й фанатизм арабів, народу-воїна, якому не могли протистояти ополчення з представників розбещених верхівок та армії професійних найманців, котрі більше дбали про свої гроші й життя, ніж про перемогу та державу. Ось чому за правління Омара араби, вирвавшися за межі півострова, підкорили весь Близький Схід.

Отже, араби були народом-воїном, а пасіонарність подесятерила їхні сили, яких вистачило вести війну одразу на двох фронтах. Перші успіхи на перському фронті навіяли впевненість арабському військові Халіда ібн аль-Валіда, якого за лютість, непереможний полководницький дар і жахливу жорстокість звали “мечем Аллаха”.

Проте на візантійському фронті справи йшли спочатку погано, тому в травні 634 р. за наказом Омара жахливого Халіда перекинули з 3000 добірної кінноти до Сирії. Арабів у Персії очолив інший жахливий войовник Са'д ібн Абу Ваккас, і проти такої двоголової гідри ворог не встояв.

У серпні 636 р. в битві біля р.Ярмук (Гієромакс) вирішилася доля Палестини й Сирії. Імператор Іраклій виділив для відсічі арабам 80 тис. вояків (з них 40 тис. - вірмени й араби-християни гассанідського князя Джабала ібн аль-Ейхама) на чолі з вельможею Федором Сакелларієм (“Скарбником”). Мусульман налічувалося вдвоє менше, але це були суворі воїни, а очолював їх могутній Халід ібн аль-Валід. Бездарний Сакелларій вишикував свою піхоту гігантським прямокутником, поставивши на флангах кінноту, й повторились античні Канни. Гассанідська й вірменська союзна кіннота не витримала та втекла, легіонерів араби оточили й вирізали до останнього, а Сакелларій загинув. Дамаск, Кесарія, Єрусалим, Халеб, Антіохія впали одне за одним. Але зростаючий авторитет грізного Халіда налякав Омара, й халіф зняв “меча Аллаха” з посади головкома, призначивши командувачем арабських сил у Сирії не дуже енергійного, зате спокійного й покірливого Абу Убейда.

В 640 р. 4 тис. вояків арабського племені акк на чолі з Амром ібн аль-Асом вдерлися в Єгипет, який вони називали “країною, найбагатшою добром і найслабшою в битвах та війні"1.

Візантійці спочатку зупинили агресора, але халіф Омар відрядив іще 4 тис. вояків, а в тилу “ромеїв” повстали копти. Амр - “низькорослий, з великою головою, нависаючим лобом, широким ротом, великою бородою, широкими плечима, великими руками й ногами"2 - виступив перед своїми вояками з палкою промовою, приніс у жертву барана і повів арабів у генеральну битву біля оазису Геліополіс.

Два тижні тривала серія боїв, у яких візантійців розбили вщент, а у вересні 642 р. (після дев'яти місяців облоги) впала Александрія. В полум'ї цього завоювання згоріла найбільша у світі Александрійська бібліотека, але загибель славетного книгосховища тогочасних арабів не вразила. 6-мільйонний Єгипет став провінцією халіфату, а в 643 р. на правому березі Нілу Амр заклав свою резиденцію - місто Фустат (суч. Старий Каїр).

Ще трагічнішою виявилася доля Еран-шахру. Перське стотисячне військо араби на чолі з Са'дом ібн Абу Ваккасом (40 тис. вояків) розтрощили на початку 637 р. біля Кадісії. Тісфон упав, а воєнна здобич мусульман становила 900 млн дирхемів: кожен араб-переможець отримав ганіму в розмірі 12 тис. дирхемів (!).

Остаточного удару Сасанідам мусульмани завдали в 642 р. при Нехавенду (південніше Хамадана), де 60 тис. персів-ополченців зібрав досвідчений полководець Ферузан. Для персів це був останній шанс зберегти свою державу і врятуватися від мусульманського поневолення. Кривава несамовита різанина із 40-тисячним арабським військом Нумана ібн Мукарріна тривала три дні. Нуман загинув і, здавалося, перси візьмуть реванш, але в критичний момент битви араби отримали підкріплення, а з ним - перемогу. Один за одним упали Рей (Тегеран), Кум, Казвін, Зенджан, Хамадан, Кашан, Ісфахан і нарешті Істахр (Персеполіс - давня столиця Персиди).

Еран-шахр перестав існувати як держава. Останній Сасанід Єздигерд ІІІ був убитий у 651 р. біля Мерва, а спроби його сина спертися на допомогу тюрків та китайців зазнали невдачі.

На захоплених землях араби заснували нові міста (Куфа, Басра тощо), всі завойовані державні землі оголосили прямою власністю халіфа (тобто ісламської держави), а мусульманам володіти землями на завойованих територіях Омар заборонив, вважаючи, що так вони втратять свою войовничість і степову доблесть. На нових підданих-немусульман наклали харадж (земельний податок) і джизью (подушну подать) на користь халіфату, які залишалися більшими від закяту та ушру (земельний податок з мусульман), але виявилися меншими від того, що здирали перси й візантійці. За підданими-іновірцями зберігалися їхнє майно, храми й право на богослужіння, а якщо іновірець приймав іслам (для цього треба було визнати, що немає бога, крім Аллаха, а Мухаммед - посланець Аллаха, і пройти обряд обрізання), то він ставав абсолютно рівним своїм завойовникам, здобував податкові пільги та статус панівного етносу у халіфаті. Проте спочатку бажаючих прийняти іслам серед іновірців було мало, бо “новий мусульманин” одразу втрачав право на володіння землею в захоплених краях.

За десятиріччя омарівського правління халіфат перетворився на найбільшу державу регіону, а останнім важливим внутрішньополітичним актом великого Омара було введення в дію нового ісламського календаря, відправною точкою якого став рік хіджри (622).

Від тяжких державних справ халіф геть облисів, але здоров'я його ще не підводило. Цей двометровий гігант продовжував вести простий і здоровий спосіб життя, покидаючи періодично столичну Медину для оздоровлення в сухому (і справді корисному) пустельному повітрі, мало спав, їв просту їжу, носив грубий одяг, а бороду, яку вибілила сивина, вперто фарбував у чорний колір, щоб виглядати молодшим за свої роки.

Правити другий халіф збирався ще довго, але в 644 р. раб перс-християнин Фіруз накинувся з кинджалом на Омара, коли той молився в мединській мечеті, і заколов халіфа, шість разів встромивши в його тіло кинджал з подвійним лезом. Убивцю-смертника невдовзі впіймали й стратили разом з дружиною й дочкою, але суворого, справедливого, прозорливого й енергійного правителя не стало, а новим, третім халіфом Мекка обрала Османа ібн Аффана з роду Омейядів (спрацювали мекканська корпоративність і те, що Осман був зятем Пророка).

Халіфство Османа (644 - 656) почалося на хвилі грандіозних зовнішньополітичних успіхів: араби дозавоювали Іран, Вірменію, Грузію, захопили Лівію й Тріполітанію. Втілюючи в життя ідею Омара, мусульмани руками коптів відбудували канал, що з'єднував Ніл з Червоним морем (цей канал існував за фараонів, але потім його занесли піски через погане доглядання). Тепер дешева єгипетська пшениця прямувала морем в Аравію (де були проблеми з харчуванням унаслідок розвалу господарства), а назустріч їй рухалися транспорти з мусульманськими вояками. Осман налагодив бюрократичне управління завойованими територіями, запровадивши посади намісників (емірів). За часів його правління були бережно зібрані, кодифіковані й записані групою науковців на чолі із Зейдом ібн Сабітом усі “божественні одкровення” Пророка Мухаммеда - так склався канонічний список Корану (“читання, декламація”) із 114 глав. Пізніше створили Сунну - офіційну біографію Пророка, опис його діянь і вчинків (записаних зі слів його родичів і соратників), як взірець для нащадків і послідовників. Оповіді, з яких складалася Сунна, дістали назву хадіси, а глави римованого Корану називалися сурами й поділялися на аяти (“вірші”).

Осман був поважною людиною, але настійливості йому явно бракувало, а хибно тлумачена родова корпоративність спонукала його познімати з усіх впливових державних і військових посад реальних творців арабської могутності, замінивши їх своїми родичами Омейядами. Забули закон Омара про заборону володіти мусульманам землею на “нових територіях”, а це породило там масову ісламізацію іновірців (тоді меншими ставали податки), що підірвало державні фінанси. Ці мусульмани здебільшого не були щирими, бо прийняли іслам із суто матеріальних міркувань, формально, а не серцем. З іншого боку, розклалась арабська бюрократична верхівка в провінціях, законно й незаконно захоплюючи землі. Та й сам Осман любив жити шикарно (він був багатим купцем у минулому), тому відійшов від аскетично побутових традицій перших халіфів.

При мединському дворі знову з'явилися заборонені й прокляті Пророком музика, танці, вино, поезія тощо. Медину наводнили шаїри (віщуни), мутріби (співаки) й равії (розповідачі переказів), а в резиденції халіфа знову звучали касида (поема), хіджа (сатирична пісня), хида (караванна пісня), наух (елегія), мартія (плач) тощо.

Халіф із прибічниками неприховано порушував пости й харчові заборони, а його родичі набивали скрині, грабуючи провінції, розквітло хабарництво, і в 656 р. мусульмани-ортодокси відкрито запропонували Османові звільнити крісло халіфа. Осман наказав їх четвертувати, але фундаменталісти про це дізналися, повстали й у червні 656 р. схопили та зарізали старезного халіфа, кров якого зросила список Корану, що лежав перед ним.

Гаслом повсталих, ідеологами яких виступили араб Абу Зарр аль-Гіфарі та ісламізований єврей Абдаллах ібн Саба, стало повернення влади найближчим родичам Пророка, з яких під рукою опинився Алі ібн Абу Таліб - кузен і зять Мухаммеда, чоловік його улюбленої дочки Фатіми. Його й оголосили мусульманські фундаменталісти четвертим халіфом (656 - 661). Прибічники Алі назвалися шиїтами (шиат Алі - “партія Алі”).

Проте далеко не всіх арабів задовольнив кривавий прихід до влади, і насамперед це стосувалося Омейядів, яких очолив сирійський намісник Муавія ібн абу Суф'ян, що правив у Дамаску й мав у розпорядженні 60-тисячне військо. Закривавлену сорочку Османа й Коран, политий його кров'ю, виставили на центральній площі Дамаска, а Муавія оголосив війну вбивцям халіфа, закликавши знищити їх. Там, де панували Омейяди (Сирія, Басра, Палестина), прибічникам Алі влаштували криваву баню. Навіть у Мецці новому халіфові стало незатишно, й Алі переніс офіційну столицю халіфату в Куфу (Ірак), де зібрав 15 - 20 тис. соратників.

На арабів чекала громадянська війна, в якій білим прапорам Омейядів протистояли зелені прапори шиїтів. Проте першими, хто виступив проти Алі, стали мединці, яких повела в бій “мати правовірних”, честолюбна вдова Пророка й дочка Абу Бекра Айша (вона сама мріяла про владу). Криваву битву біля Хурейби (південь Іраку, листопад 656 р.) прозвали “верблюжим боєм”, бо Айша керувала своїми вояками, сидячи на верблюді. Алі переміг. Айшу полонили й вислали до Мекки, а Алі став володарем Аравії й Іраку. Кількість шиїтського війська досягла 70 тис. бійців, коли в червні 657 р. воно зіткнулося біля Сіффіни (південний правий берег Євфрату в його верхів'ях) із 60-тисячною армією Омейядів.

Кількісна перевага, моральне піднесення після перемоги над Айшею, халіфський титул - усе було на боці Алі, і битва почалась успішно для шиїтів, але син Абу Таліба виявився людиною нерішучою, і цим скористалися Омейяди. В критичний момент на третій день битви сирійські араби нанизали на свої списи аркуші Корану, виїхали так назустріч шиїтам і запропонували розв'язати суперечку з допомогою третейського суду (мовляв, такі питання має вирішувати Аллах, а не люди зброєю), і Алі на своє горе з цим погодився. Такий поворот викликав серед “зеленопрапорних” розчарування в Алі як лідері, і 12 тис. вояків покинули його табір та обрали нового халіфа (рядового воїна Абдуллу ібн Вахба), назвавшися хариджитами (аль-хаваридж - “ті, що відокремилися, що пішли, бунтівники, відщепенці”).

Османівська кров тяжіла над халіфом, тому суд він програв, після чого звернувся до хариджитів по підтримку, а коли дістав категоричну відмову - оточив і вирізав у 658_р. всіх “відщепенців” (у живих залишилося тільки восьмеро, які не дали загинути хариджитському рухові). За цю різанину в січні 661 р. хариджит-смертник ібн Мулджам розрубав череп м'якотілого халіфа Алі в Куфі під час молитви, і через два дні огрядний зять-кузен Пророка віддав Аллахові душу. Його могила в Неджефі (Ірак) стала однією із святинь для шиїтів, куди вони здійснюють хадж поряд з Меккою (до Мекки кожен мусульманин має прибути хоч раз за життя, якщо має на це гроші).

Останнім легітимним конкурентом Муавії залишився безвольний і не схильний до політики старший син Алі (онук Пророка!) Хасан ібн Алі, але його відмову від боротьби за владу хитрий Омейяд купив грошима, надіславши Хасанові пергамент із текстом відмови від халіфства, куди запропонував онукові Пророка власноручно вписати суму “відкупних”. Хасан так і зробив - і залишився в живих.

Муавія знав, з ким має справу. Хасан проявив себе абсолютно безхарактерною людиною, в якої надмірна побожність дивовижно поєднувалася з неабияким сластолюбством, за що його прозвали аль-Мітлак (“Розриватель шлюбів”). Як щирий мусульманин Хасан завжди мав чотирьох дружин, але часто їх міняв, і за життя його дружинами побували 70 жінок. Продавши халіфство за 5 млн дирхемів (срібних монет), наступні роки він провів тихо, в багатому споглядальному неробстві.

У 661 р. єдиним халіфом усіх арабів залишився Муавія ібн Абу Суф'ян з роду Омейядів, який заснував династію, що правила арабами майже століття (661 - 750). Столицею халіфату став Дамаск.

Халіфат Омейядів (Дамаський халіфат). Засновник Дамаського халіфату Муавія ібн Абу Суф'ян був талановитим і грізним політиком, який не гребував жодними засобами для досягнення своєї мети - стабільності халіфату та омейядівської династії.

Гаслом його правління (661 - 680) став принцип “милості або батога”, і хоча халіф був далеким від завзятої неприборканості, тим паче від безцільної жорстокості, прояви непокори каралися дуже жорстоко. Своїх ворогів Муавія завжди намагався насамперед купити, але якщо цей шлях не давав результатів, у хід ішли шалені репресії, опорою яких, крім війська, стала колосальна поліція (варта), створена за наказом халіфа в кожному великому місті (тільки в Басрі кількість охоронців порядку становила 4 тис. стражників). “Володарювання Муавії зміцнювалося рішуче. Він примушував народ до покори, старанно караючи та виймаючи меч; хапали з приводу найменшої недовіри, карали на основі підозри. За весь час його правління люди боялися його, як вогню, доки скрізь не запанував спокій"3.

Якісного оздоровлення зазнав державний організм халіфату. Для відродження економіки Муавія не лише не збільшив, а подекуди навіть зменшив побори (в прошиїтському бунтівливому Іраці майже вдвоє), але фінансові проблеми розв'язував усіма можливими методами (збираючи, наприклад, десятки тисяч золотих із християнських церков “за протегування”). Чиновницький апарат почали формувати з прагматиків-спеціалістів, навіть християн (!), якщо вони добре зналися на місцевих порядках. Халіфат здобув фінансовий суверенітет: почалося карбування власних грошей (золотих динарів і срібних дирхемів). Омейяди навіть спробували поновити завоювання, але, вирвавшися на простори Анатолії, не змогли подолати опір візантійців, яким активно допомагало місцеве населення.

На відміну від Сирії, Палестини й Єгипту, де “ромеї” сприймалися місцевими коптами й арамеями як колонізатори, Мала Азія була тоді корінною землею греків, де арабів-семітів зустріли вороже, як “варварів”, а без підтримки населення успіх арабам не судився.

В 674 р. величезний флот Омейядів на чолі з Язідом (сином Муавії) обложив Константинополь, та п'ять років війни не принесли мусульманам переможних лаврів: у 678 р. їхній флот візантійці спалили “грецьким вогнем” (решту флоту згубила жахлива буря), а сухопутна армія в паніці покинула негостинну Анатолію, втративши 30 тис. вояків.

Проте грандіозного будівництва Муавія не вів, двір і сам халіф жили досить скромно (за східними мірками, звичайно), тому грошей синові Абу Суф'яна вистачало, тож коли стабілізаційні реформи завершилися, навіть смерть Муавії не спричинила крах династії, хоча його спадкоємці значно поступалися йому волею й державницькими талантами.

Відчуваючи наближення смерті, старезний Муавія під загрозою страти наказав усім арабам прилюдно присягнути його синові Язіду як спадкоємцю халіфського престолу. Незгодним відрубали голови, і в 680 р. перший Омейяд помер зі спокійним серцем, але його смерть спробували використати Аліди. Найнебезпечнішим для халіфа Язіда (680 - 683) став шиїтський бунт в Іраці, який очолив другий син Алі та Фатіми, рідний онук Пророка Хусейн - енергійний і честолюбний, якісно відмінний характером від старшого брата Хасана. Він зібрав у Куфі 12 тис. прибічників і під зеленими прапорами рушив на Дамаск. Омейяди відповіли швидко й жорстоко: біля Кербели (Північний Ірак) їх зустрів найкращий полководець “білопрапорних” Омар, син Са'да ібн Абу Ваккаса (переможця й героя Кадісії). Повстанців оточили й поголовно знищили, а Хусейна солдати Омара в буквальному розумінні колективно пошматували (бо ніхто індивідуально не хотів брати на себе відповідальність за смерть онука Посланця Аллаха).

Повстали не лише шиїти. Язід не був войовником, зате полюбляв майже все, що забороняв Коран (вино, музику, поезію, азартні ігри тощо), тому проти нього повстали Мекка й Медина (!), де мусульмани-ортодокси обрали в 680_ р. халіфом Абдаллаха ібн аз-Зубейра (онука першого халіфа Абу Бекра), в 684 р. повстали під червоними прапорами хариджити на півдні Іраку, а в 685 р. знову збунтувалися шиїти Куфи (їх очолив Мухтар ібн Абу Убейд). Язід потрапив у патову ситуацію, вихід з якої вкрив його вічною ганьбою.

В каральну експедицію проти святих міст ісламу відрядили 12 тис. головорізів, яким виплатили “для ентузіазму” подвійну премію, а очолив їх фанатичний язичник (!) Муслім ібн Укба з бедуїнського племені мурра, що сильно потерпіло за часів ісламізації Аравії від правовірних. Помста була жахливою: в 683 р. розлютована солдатня взяла штурмом Медину, де переможці буйствували три дні як справжні завойовники. Городян вирізали або обернули на персональних рабів халіфа. В облогу взяли Мекку, яку обстріляли палаючою рідиною: від вогняного пекла лопнув Чорний Камінь Кааби (!). Але в тому самому році Язід (якому не сповнилося ще й 40 років) раптово помер від пересичення вином, їжею та жінками.

Його старша вдова походила з південноаравійського племені кельб, тому, спираючися на єменітів, звела на трон свого малолітнього сина (Муавія ІІ), та проти цього виступило північноарабське плем'я кайс. Молодого халіфа отруїли (?), після чого кайсити й кельбіти організували бійню в центрі Дамаска. Те ж саме зробили в Іраці племена темім і азд. Халіфат розвалювався, і лише обіцянками і “миротворчим діалогом” халіф Мерван І (684 - 685) припинив безглузду різанину.

Возз'єднання держави завершив халіф Абд аль-Мелік (685 - 705), який згуртував усіх сирійських арабів навколо білих прапорів ідеєю боротьби із схизматиками (хариджитами й шиїтами). Так остаточно сформувалася на грунті “боротьбизму” партія в ісламі, яка дістала назву суннітів (від слова Сунна, що свідчить про особливості їхньої ідеологічної доктрини).

Три початкові течії в ісламі (сунніти, шиїти, хариджити) склалися як політичні угруповання, але з часом відмінності виявилися і в ідеологічних концепціях різних мусульманських фракцій.

Сунніти (прибічники Омейядів) вважали, що не лише Коран, а й Сунна в повному обсязі має бути покладена в основу життя кожного правовірного. У VІІІ - ІХ ст. всередині суннізму виділилися чотири основні течії (ханіфіти, шафіїти, малікіти й ханбаліти), які відрізнялися тонкощами тлумачення Корану й Сунни та прийняттям за авторитет “думки вчених” (іджма), “суспільної користі” (істіслаха), “нововведення” (біда), “особистої думки” (рай), “аналогії” (кияс). Проте всі чотири течії вважались у суннітів однаково правовірними та визнаними, що дає підставу розглядати суннізм як єдину мусульманську школу.

Шиїти (прибічники Алідів) цілковито визнавали Коран, але, на відміну від суннітів, у 115 сурах (у Корані суннітів - 114 сур), а в Сунні вважали цілком правдивими й тому священними лише ті положення, що базувалися на авторитеті сім'ї Пророка (записані зі слів родичів Мухаммеда). Хадіси, записані за словами соратників, але не родичів Пророка, шиїти священними, авторитетними й обов'язковими для виконання не вважали, проте мали свої перекази про Пророка (Ахбар), які, звичайно, не визнавалися суннітами (бо там стверджувалося, що Пророк заповідав, аби його спадкоємцями були лише Аліди).

Політичну базу шиїзм обмежував чистим сімейно-династичним легітимізмом (тому шиїти боролися проти “узурпаторів” Омейядів на боці прямих нащадків Пророка). Крім того, однією з дружин Алі стала дочка останнього сасанідського шаханшаха Йєздигерда ІІІ, що сприяло поширенню шиїзму в Ірані, де Алі вбачався більшістю персів “законним” правителем і спадкоємцем володарів Еран-шахру та ще й мучеником і ворогом ненависних Омейядів - халіфів арабів, які завоювали й зруйнували перед цим перську імперію зороастрійців. В очах шиїтів лише Аліди могли бути законними халіфами всіх “правовірних”, але за умов, коли реально халіфат перебував у руках Омейядів, посада шиїтського лідера стала називатися імам (“керуючий молитвою”), який, на відміну від суннітів (де імам - це лише обраний людьми релігійний предстоятель), став для шиїтів напівбожественним і харизматичним нащадком Пророка, світським і духовним вождем. Святинями, до яких здійснюють хадж шиїти, окрім Мекки й Медини, стали Неджеф (де похований Алі) й Кербела (де похований його син Хусейн) в Іраці.

Третю течію в ісламі утворили хариджити, які, буквально тлумачачи Коран, вважали доброчесність вищою якістю людини й тому обстоювали необмежену виборність халіфа общиною мусульман. У питаннях віри хариджити виступали поборниками “чистоти” ісламу та вирізнялися скрупульозним виконанням усіх релігійних настанов. Суннітів і шиїтів вони вважали віровідступниками, бо віра, за їхніми переконаннями, визначається діями, а вбивство віровідступників (включаючи халіфів) стало релігійним обов'язком у хариджизмі. Жертвою хариджитів упав халіф Алі, з не меншою завзятістю вони бились із суннітами, спираючись на свою базу аль-Батаїх (у болотах Південного Іраку в районі Басри).

Згодом хариджити теж почали дробитися на секти, яких усього налічують до 20. Найвпливовішими серед них були азракіти, ібадіти, суфрити. Крім Іраку й Ірану, хариджити поширили активність на Аравію, а після продовження ісламських завоювань - на Північну Африку, та жодної повнокровної держави створити так і не спромоглися: цьому перешкодили досить поширені серед хариджитів ідеї зрівнялівки, а також крайній фанатизм, нетерпимість та жорстокість до всіх, хто не сприймав їхніх настанов.

Коли в 685 р. халіфа Мервана задушила подушкою вночі власна дружина - горда бедуїнка, невдоволена чоловіком, - на плечі його 40-річного сина Абда аль-Меліка (“Раба Бога”) звалився важкий тягар. Халіфат перебував у безладді, але цей побожний, високоосвічений, мудрий і жорстокий халіф (який ще й писав чудові вірші) відродив мусульмано-суннітську могутність, використовуючи методи свого діда Муавії й спираючися на фанатиків-виконавців.

Його каральним мечем став намісник Іраку й Ірану аль-Хаджжадж ібн Юсуф, якому Абд аль-Мелік надав найширші повноваження. Спочатку в 687 р. жахливими репресіями придушили шиїтський бунт у Куфі, а лідера шиїтів Мухтара пошматували. Рішуче припинив халіф і смути серед родичів, власноручно заколовши кузена Амра ібн Саїда. В Ліванських горах поголовно вирізали або виселили в пустельні степи повсталих християн (мардаїтів), після чого Абд аль-Мелік зосередив усі сили проти млявого “халіфа Мекки” ібн аз-Зубейра. Коли кривавий аль-Хаджжадж у 689 р. обложив Мекку, залякані мекканці швидко капітулювали, а “антихаліф” Абдаллах ібн аз-Зубейр за порадою своєї 100-річної матері кинувся в атаку й загинув у бою. Останніми залишилися хариджити, що знову збунтували Ірак і половину Ірану, але аль-Хаджжадж і тут не зупинився перед найкривавішим терором. З полонених знімали шкіру або забивали до смерті киями, а тих, хто здавався і приймав суннізм, - прощали. До 697 р. повстання придушили, стративши загалом 130 тис. “бунтівників”.

Залишки неспокою були остаточно ліквідовані в 704 р.: халіфат Омейядів вступив у період внутрішньої стабільності, зовнішнього блиску та нових масштабних завоювань.

Відродження державної єдності вимагало відповідного монументального втілення, і Абд аль-Мелік розпочав здійснення грандіозних архітектурних проектів, які продовжили його послідовники. Коран забороняє зображувати живих тварин і людей, вважаючи це ідолопоклонством, тому живопис в арабо-мусульманському суспільстві великого поширення не дістав, обмежившись орнаментальним розписом стін, де геометричні фігури й рослинний орнамент чергувалися із стилізованими узорчастими написами (арабески). Зате архітектуру таке художнє оздоблення зробило пишною і вражаючою. В Єрусалимі на голій скелі, де колись стояв зруйнований римлянами Соломонів Храм і куди, за легендою, ангели приносили свого часу Мухаммеда, Абд аль-Мелік наказав спорудити восьмигранний храм-мечеть “Купол скелі” з мозаїчним склепінням та мармуровими колонами. Наступний халіф аль-Валід І (705 - 715) перетворив церкву Св. Йоанна Хрестителя (де міститься його могила) - найбільший християнський храм Дамаска - на грандіозну мечеть, яка після реконструкції стала називатися “Мечеть Омейядів”. Дамаських халіфів славили поети-панегіристи аль-Фараздак (641 - 732), Джарір ібн Аттія (653 - 733) і навіть християнин-сирієць аль-Ахталь (640 - 710).

Розбудувавши з вірних виконавців державний апарат, Омейяди потребували коштів, і Абд аль-Мелік знайшов чудовий вихід: ліквідував податкові пільги для новомусульман-неарабів. З них теж почали стягувати харадж (звільнивши лише від джизьї), фінанси стабілізувалися, а панівним етносом халіфату стали виключно араби - мусульмани-сунніти. Халіфат остаточно набрав рис арабо-ісламської монархії, після чого поновив завоювання.

У 696 р. впав Карфаген, візантійці майже припинили опір арабам у Північній Африці, віддавши її непереможним мусульманам. Лише останки Св. Аврелія Августина вивезли до Європи.

Опір мусульманам спробували чинити місцеві розрізнені племена берберів, але вистояти проти численніших, краще озброєних і організованих завойовників не зуміли, а масована мусульманська пропаганда й відповідна ісламізація берберів остаточно зруйнувала їхню оборону. Лідер берберського руху за незалежність поганська жриця аль-Кахіна (“Віщунка”) мужньо загинула в бою (703), а “сини Сахари” купилися на обіцянки багатої здобичі та посмертного раю й приєдналися до своїх поневолювачів, щоб разом продовжити завоювання.

Останнім оплотом опору агресорові була візантійська фортеця-порт Сеута. Оборону очолив єврейський купець Юліан, якому імператор Юстініан ІІ дарував титул патриція, але не прислав підкріплень, тому Юліан, шукаючи союзників, відрядив посольство до християн-візиготів Іспанії. До складу посольства Юліан включив рідну дочку Лакабу (Флорінду), щоб вивезти її з приреченого міста. Але останній король візиготів Родеріх (Родріго, 709 - 711) славився невгамовним сластолюбством і, побачивши красуню Лакабу, коли та оголена плескалась у басейні, він силою взяв її до свого “гарему” й зробив наложницею. Довідавшися про це, розлютований Юліан здав Сеуту арабам без бою й навіть виділив мусульманам кораблі для завоювання Іспанії.

В 711 р. 300 арабів та 7 тис. берберів-мусульман на чолі з Таріком ібн Зіядом удерлися на Піренеї. Агресора підтримав Оломунд, син попереднього візиготського короля Вітізи (701 - 709), якого скинув і вбив узурпатор Родеріх. У битві біля містечка Херес-де-ла-Фронтера, що тривала сім діб (!), армію короля Родеріха розпорошили, сам він загинув. З полонених Тарік кількох зварив живими, а решту відпустив, і вони рознесли жах по всьому королівству. Один за одним упали Есіх, Арчідона, Ельвіра, Кордова й, нарешті, столичний Толедо (браму по-зрадницькому відкрили євреї, яких переслідував у минулому Родеріх).

У 712 р. на підтримку вторгненню прибув омейядський намісник Північної Африки Муса ібн Нусайр (640 - 716) із 18-тисячним військом, що заздрив масштабним завоюванням Таріка. І в 713 р., дозавоювавши Шедуну, Кармону й Севілью, мусульмани завершили поневолення Іспанії. Зупинив великий західний похід арабів лише франкський войовник Карл Мартелл, що розбив арабський авангард у битві при Пуатьє (733). Наступні франксько-арабські війни завершилися внічию, тому Західна Європа мусульманського завоювання уникла.

Другим напрямком агресії став схід. Протягом 705 - 717 рр. військо арабського полководця Кутейби ібн Мусліма, зламавши опір місцевих князьків, захопило Хорезм і Фергану, а в 712 р. іхшид (“цар”) Согду й Самарканду Гурек визнав себе васалом халіфа, затиснений між дикими войовничими тюрками й могутніми Омейядами. В 712 р. арабо-мусульмани вдерлися в Індію, захопивши Сінд (долину низини річки Інд). Лише хазари й візантійці в Малій Азії витримали шалений натиск.

У 717 р. араби знову взяли в облогу Константинополь, але їхній гігантський флот “ромеї” спалили “грецьким вогнем”. Залишившись без підтримки, агресор пережив під стінами візантійської столиці сувору зиму. Серед мусульман почався голод, вояки їли трупи своїх загиблих соратників, але облогу не знімали, та навесні візантійці знову спалили нову арабську ескадру з усіма припасами, а в тил арабам ударили православні болгари (єдиновірці греків). Становище агресора стало критичним, і в серпні 718 р., втративши понад 100 тис. вояків, араби зняли облогу. Останнього удару ворогові завдав василевс Лев ІІІ Ісавр (717 - 741) у сухопутній битві при Акроїні в 741 р., після якої Мала Азія міцно закріпилася за Візантією. Зате араби підкорили Вірменію, Картлі, Кавказьку Албанію, після чого через Дербенд і Дар'яльську ущелину мусульмани спробували вдертись у Східну Європу, де в 40-річній кривавій війні їх ціною великих зусиль зупинили хазари.

Масові завоювання перетворили арабів на “панів світу”. Їхні гареми переповнили полонянки (для нагляду за якими мусульмани перейняли у візантійців огидний інститут євнухів). Поряд з Меккою, Мединою й Дамаском центрами ісламської цивілізації стали Шираз, Куфа, Басра, Рамла, Фустат, Кайруан. Разом з арабською літературою і релігією арабська мова запанувала як офіційна, казенна мова діловодства від Середньої Азії до Іспанії, а Ірак, Сирія, Єгипет, Північна Африка зазнали суцільної арабізації.

Бурхливо розвивалася система освіти, фундамент якої становили медресе (релігійні навчальні заклади), де поряд із теологією та філософією вивчалися точні й природничі науки. Початкову освіту в містах давали приватні вчителі, а в селах і дрібних містечках - місцеві мулли. Окремо діяла система неарабомовних шкіл серед завойованих народів - вірмен, грузинів, греків тощо.

Шедеврами омейядської архітектури стали: мечеть Куфи (VІІ ст.), мечеть Амра у Фустаті (VІІ ст.), замок Кусейр Амра (розписаний християнськими живописцями) та фортеця Мушатта в Йорданії (поч. VІІІ ст.).

Зусиллями релігійних діячів Абу Ханіфи (? - 767) і Маліка ібн Анаса (713 - 795) у суннізмі відокремилися дві релігійні течії, перша з яких (ханіфізм) пізніше закріпилася в Індії (суч. Пакистан) і Єгипті, а друга (малікізм) - в Іспанії, Єгипті й Північній Африці.

Халіфат Омейядів здавався непохитним, але його соціальна база (араби-мусульмани, насамперед сирійські) залишалася вузькою, а більшість лідерів були кривавими інтриганами. Кількість невдоволених постійно зростала, причому в різних прошарках суспільства.

Пророк Мухаммед стверджував, що перша крапля вина губить людину, але при дворі Дамаска вино лилося рікою. Для цього брали чималенький жбан вина, опускали туди пальці, струшували з них першу краплю вина, а жбан випивали, бо, мовляв, про решту “крапель вина” Мухаммед нічого не казав. Пророк прокляв поетів і музику з танцями, але при дворі Омейядів славилися співаки й композитори ібн Сурайдж, Мелік ат-Таї, ібн Айша, співачка Джаміле, музикознавець Юсуф аль-Катіб, музиканти-негри Маабад та ібн Місджах, солісти-перси Саїб Касир та Муслім ібн Мухриз. Усе це виводило з рівноваги мусульман-ортодоксів.

Мусульман-неарабів обдурили обіцянками про рівність усіх мусульман, але з арабами в правах не зрівняли, надавши їм статусу мавалі (“клієнтів”) і здираючи харадж; сотні тисяч (!) немусульман, які чинили опір агресії, обернули на рабів. (Лише в Північній Африці Муса ібн Нусейр зробив рабами 300 тис. візантійців і берберів). Шаленими ворогами Омейядів залишалися шиїти й хариджити. Невгамовне марнотратство халіфів Дамаска розорило скарбницю. Почали вводити додаткові побори, а це остаточно зруйнувало продуктивні ресурси й владний авторитет династії, ще більше зменшило бюджетні надходження. Фінансова криза спонукала халіфа Хішама (724 - 743) ввести за несплату податків прилюдне катування й тюремне ув'язнення, але це, не додавши грошей, викликало відкрите невдоволення й масові бунти: согдійців (728_ - _737), берберів (734_ - _743), шиїтів Куфи (744), хариджитів Дворіччя (744_ - _747). До цього треба додати чергову криваву чвару кайситів з кельбітами в самому Дамаску, коли за 35 років після смерті халіфа аль-Валіда І (705 - 715) влада п'ять разів переходила від одної племінної кліки до іншої.

Мусульманам офіційно дозволили володіти землями поза Аравією, а це підняло на новий щабель хабарництво й здирство чиновників усіх рангів. Так поряд із савафі (державною землею халіфа) на нових землях з'явилися мульк (приватні володіння) й ікта (скадкові земельні ділянки, що підлягали державному оподаткуванню, але їх можна було продавати).

Після смерті Хішама (743) кайсити знову зчепилися з кельбітами, внаслідок чого за рік (743_ - _744) на престолі змінилися чотири халіфи, а коли нарешті “володарем правовірних” став у 744 р. енергійний, хитрий і жорстокий Мерван ІІ (744_ - _750), династію вже не можна було врятувати. Проти прогнилого Дамаського халіфату піднялися мусульмани-ортодокси, шиїти, хариджити, пригноблені народи, обдурені неомусульмани, а справжнім “чорним днем” Омейядів стало 9 червня 747 р., коли в Мерві колишній раб, а тепер таємний емісар Аббасидів перс Абу Муслім підняв чорний прапор, який символізував траур за Алі та Хусейном і став офіційним кольором Аббасидів.

Аббасиди відлічували свій родовід від дядька Пророка Мухаммеда аль-Аббаса Абд аль-Муталліба (? - 653), який вирізнявся неабиякою гнучкістю й унікальним політичним нюхом. Ці корисні здібності передавалися нащадкам. Спочатку Аббасиди вірно служили Омейядам, але коли престол Дамаска захитався, а халіф аль-Валід прилюдно образив Аббасида Мухаммеда ібн Алі (правнука Аббаса), той зв'язався з Алідами. Політична хитрість та інтриганство дали Аббасидам змогу відтиснути Алідів від керівництва антиомейядським рухом і таємно стати коло керма впливової підпільної політичної організації з центром у Куфі. Розпливчасте гасло “додержуватися Корану й Сунни” забезпечило Аббасидам широку підтримку серед антиомейядської опозиції, й за наказом Аббасида Ібрахіма ібн Мухаммеда його емісари розпочали в 747 р. повстання.

Халіф Мерван ІІ, дізнавшися про заколот, наказав отруїти Ібрахіма (749), але його брат Абу-ль-Аббас Абдаллах уник страти й став політичним лідером антиомейядського повстання.

Розгромивши омейядського намісника Хорасану Насра ібн Сайяра, “чорні” здобули в 749 р. Куфу, де вільновідпущеник Абу Салама спробував передати владу Алідам, але Аббасиди руками Абу Мусліма знищили конкурентів.

У листопаді 749 р. Куфа присягнула Абу-ль-Аббасу як халіфу.

Вирішальну битву на р. Великий Заб (біля Мосула) Мерван ІІ програв на початку 750 р., а через півроку його впіймали й знищили в Єгипті. Переможці вирізали всіх Омейядів, крім Абд ар-Рахмана, який утік до Іспанії, де заснував окрему від Аббасидів ісламську державу із столицею в Кордові.

Прийшовши до влади, Абу-ль-Аббас оголосив амністію покірним (ставши ас-Саффах - “Той, що дарує гріхи”) й обнародував політичну програму Аббасидів, яка полягала в перетворенні арабо-мусульманського халіфату на теократичну ісламську імперію. Таким був результат масового персько-шиїтського руху, на хвилі якого Аббасиди здобули владу.

 

Халіфат Аббасидів (Багдадський халіфат) . Аббасиди використали міну, закладену під халіфат релігійно-династичними чварами. Шиїти, базою яких стали Іран і Хорасан, намагалися знищити “узурпаторів” Омейядів і повернути владу родові Пророка, а також ліквідувати владну монополію арабів, замінивши її суто релігійною ісламською державою. Цьому сприяли активне поширення ісламу серед персів та розмитість арабського етносу внаслідок поповнення гаремів іноземками. Прийшовши до влади, Аббасиди оголосили, що не будуть відрізняти шиїтів від суннітів, мусульман-арабів від мусульман-неарабів, і закликали всіх “правовірних” до загального єднання, але, відтиснувши Алідів, заклали ще одну бомбу під халіфат - бомбу, що спрацювала пізніше.

Опорою нової династії одразу став шиїтсько-аббасидський Ірак, тому володарювання Саффах розпочав перенесенням столиці халіфату з Дамаска в іракське місто Анбар. Другий акт становило спільне з Алідами знищення Омейядів, третій - силове поширення влади на всі ісламські землі, але довести справу до кінця Абу-ль-Аббас не встиг, бо в 754 р. 30-річний халіф раптово помер од віспи.

Другим аббасидським халіфом став його старший брат Абу Джафар на прізвисько аль-Мансур (“Непереможний, якому допомагає Аллах”, 754 - 775).

Зміну халіфа спробували використати Аліди, повставши в 754 р., та звалити аль-Мансура вони не змогли. Абу Джафара недаремно називають “геніальним негідником”. Саме такий обдарований політик, побожний лицемір, підступний та хитрий інтриган, жорстокий володар без тіні сумнівів міг навести порядок у хаосі, де виріз<F51008M>а ли один одного перси й араби, шиїти, сунніти й хариджити, прибічники Аббасидів, Алідів і Омейядів, тому удар по Алідах був нищівним. Після поразки біля м.Нізібіс (754) жертвами терору стали сотні тисяч (!) справжніх і ймовірних прибічників “зеленопрапорних”, а сам рід Алідів майже поголовно пустили під ніж: з їхніх набальзамованих трупів похмурий аль-Мансур зробив музей мумій, якими милувався в години гордині. Лише кільком Алідам пощастило вимолити пощаду й ліченим одиницям - утекти. Серед останніх був Ідріс, який знайшов порятунок серед берберів Північної Африки, заснувавши на крайньому заході Магрибу державу Ідрісидів.

Останньою серйозною небезпекою для Аббасидів залишився Абу Муслім, який спочатку привів їх до влади, а потім замирив Хорасан і Середню Азію й активно вирізав Алідів. Коли в 751 р. полководець Абу Мусліма Зіяд ібн Саліх, скориставшися підтримкою тюрків-карлуків, розгромив у грандіозній битві на р. Талас (Тараз) танське (китайське) військо Гао Сяньчжи, авторитет колишнього перса-раба досяг апогею. Ця перемога остаточно закріпила превалювання ісламу в Середній Азії. Від полонених китайців мусульмани довідалися про секрет паперовиробництва й налагодили випуск власного паперу в Персії, Іраці й Сирії. Але аль-Мансура непокоїла зростаюча популярність та владні можливості Абу Мусліма, тому в 755 р. його запросили до палацу халіфа й підступно вбили.

Смерть Абу Мусліма викликала декілька перських національно-визвольних бунтів (на чолі з Сунбадом Магом (755), під керівництвом Устада Сіса (767)), але їх своєчасно придушили.

З іменем аль-Мансура пов'язане заснування славетної столиці Аббасидського халіфату міста Багдад (“Богоданний”) у 762 р. на березі р. Тигр поблизу від руїн старовинного Вавилона та сасанідського Тісфона (Ктесифона). Багато запозичили в персів Аббасиди в плані державно-політичного устрою. При дворі ввели в дію сасанідські (й навіть ахеменідські) традиції, зберігши офіційний статус арабської мови, залучили на службу багато письменних персів і хорасанців (і шиїтів, і сунітів), а серед політичної верхівки правою рукою халіфів стали представники перського роду колишніх жерців Бармекідів (нащадків балхського мага Бармека), що сприяло примиренню персів з арабською династією. Араби втратили статус апріорі панівного етносу халіфату, бо всіх мусульман зрівняли в правах. Для повсякденного керівництва розгалуженим державним апаратом ввели посаду візира (першого міністра халіфату), а з метою забезпечення інформаційного простору відродили якісну поштову службу (теж запозичили в персів). Для боротьби з інакомисленням створили в 783/784 р. справжню інквізицію, глава якої мав титул “ката зіндиків” (“чаклунів”). Зміна династії спричинила втрату Іспанії, але держава Аббасидів залишалася світовою імперією, яку омивали 6 морів і 2 океани, а продуманий терор, припинення чвар, підвищення виконавської дисципліни, релігійна демагогія й наведення елементарного порядку сприяли господарському відродженню країни.

До 400 млн дирхемів збільшилися державні доходи, і бюджет знову отримав позитивне сальдо. Халіфат (особливо Багдад із 300-тисячним населенням) став ареалом світової торгівлі, куди йшли товари з усього світу. Прянощі, цінна деревина, коштовності й фарби з Індії та Індонезії; шовк, порцеляна й мускус із Китаю; олово Сіаму; перли, діаманти, смарагди, сапфіри й рубіни Шрі-Ланки; яшма Мавераннахру (Середня Азія); бірюза Ірану; гірський кришталь Вірменії; мальдівські кокоси; тюркські та слов'янські хутро й невільники обмінювалися тут на рис, овочі, льон і папірус Єгипту; папір, скло й метали Сирії; цукор Хузистану; залізо Кермана й Фергани; арабську зброю; шовк, пахощі й фрукти Персії; килими Багдада, а найбільшу славу здобули місцеві тканини, назви яких стали інтернаціональними: атлас (гладенький шовк), дама (тонке полотно з Дамаска), балдахін (багдадська тканина) тощо. Поширилося виробництво барвників і квітів.

Перманентна війна з Візантією тривала (у формі місцевих грабіжницьких набігів), але масштабних воєн перші халіфи Аббасиди не вели, бюджет залишався стабільним, зупинилося падіння життєвого рівня, а це навіть за відносно невисоких податків підтримало державні фінанси.

Тривожним сигналом для влади послужила активізація маздакітських проповідників, які пропонували втомленим людям прості рецепти розв'язання всіх проблем: впровадження тотальної соціальної та майнової рівності через насильницький перерозподіл майна від багатих - бідним. Результатом демагогічних закликів та обіцянок стало грандіозне повстання в Мавераннахрі, яке очолив валяльник вовни або вибільник тканин, чаклун і віщун Хашим ібн Хакім на прізвисько аль-Муканна (“Закритий покривалом”), бо на людях він завжди ховав обличчя під златотканим запиналом. Своїм попередником-пророком Муканна оголосив загиблого Абу Мусліма (в канцелярії якого недовго служив дрібним секретарем) і в 776 р. підняв десятки тисяч зневірених людей на повстання. Ставкою Муканни стала фортеця Сонам (біля суч. Кеша).

За час повстання (776 - 783) маздакіти, які виступили тут під білими прапорами, розбили кілька аббасидських армій, а в 778 - 779 рр. їх підтримали “червонопрапорні” маздакіти в прикаспійському Гургані. Лише жорстокий і на горе повсталих дуже талановитий халіфський полководець Саїд аль-Харіши придушив спочатку “червоних”, а на початку 780-х років поступово ліквідував і “білих” маздакітів. Муканна, оточений ворогами в Гераті, “підійшов до печі, зняв свій одяг і кинувся у вогонь... Тому він і спалив себе, щоб народ думав, що Муканна піднявся на небо, щоб привести звідти ангелів... і щоб, таким чином, віра його залишилася у світі"4. Рештки опору Аббасиди придушили жахливими репресіями.

Розквіт Багдадського халіфату припав на правління Харуна ар-Рашида (“Прямуючого”, 786 - 809), який здобув престол, знищивши старшого брата халіфа Хаді (785 - 786), котрий, у свою чергу, намагався отруїти рідну мати. Бармекіди були вірною опорою халіфа, господарство й чиновницький апарат (заляканий терором) функціонували досить стабільно, а військо, кероване талановитим генералом Харсамом ібн Айяном, успішно ліквідувало всі негаразди (зокрема, бунтівливих бедуїнів Аравії). Воєн халіфат майже не вів, а ті, що вів, були переможними: у 806 р. мусульманський флот блискавично окупував Кіпр, захопивши 16 тис. полонених.

Слави халіфат зажив завдяки культурним і науковим здобуткам світового рівня. Славетним правником епохи став Абу Юсуф Якуб (VІІІ - ІХ ст.). Сирійська родина християн Бахтішо (один з яких - Георгій - вилікував халіфа аль-Мансура від виразки шлунка) протягом семи поколінь становила хребет арабської медицини, використовуючи у своїй практиці досконалу систему діагностики (за пульсом), трави, мінерали, гімнастику і дієтологію. Придворний лікар халіфа Харуна ар-Рашида перс ібн Масавейх почав масово перекладати арабською медичні трактати греків. У VІІІ - ІХ ст. зусиллями поета-редактора Абу Таммама побачила світ збірка давньоарабської поезії “Хамаса” (“Доблесть”), а трохи раніше склали аналогічну “Муаллакат” (“Нанизане”). Найвидатнішими поетами епохи стали: вільнодумець Абу Нувас (? - 810), що оспівував кохання, вино та радощі тілесних утіх; аскет і переконаний песиміст Абу-ль-Атахія (? - 828), який, будучи гончарем, писав на дозвіллі вірші й викривав у них розбещеність халіфського двору. Багдад прикрасили унікальні архітектурні пам'ятки, серед них: “Палац Зеленого купола” й “Палац вічності” - офіційні резиденції багдадських халіфів.

Проте, скориставшись здобутками попередників, Харун ар-Рашид започаткував і занепад халіфату. Шукаючи підтримки релігійних авторитетів, халіф сприяв масовому поширенню пільгового, неоподатковуваного церковного ісламського землеволодіння (вакф). Втративши етнічну цілісність, базовану на пануванні арабів, халіфат залишився <%2>без боєздатної монолітної армії (ополчення арабів як<%0> панівного народу-воїна), тому для збільшення війська умовою володіння ікта зробили не сплату податків, а службу державі, що в комплексі зменшило бюджетні надходження майже на 40 % (!). У рільництві з'явилася регіональна спеціалізація (Єгипет давав зерно, рис, льон, бавовну та цукрову тростину; Північна Африка - маслини; Сирія та Палестина - виноград, фрукти й цукрову тростину; Аравія_ - фініки; Ірак - пшеницю та ячмінь; Іран і Азербайджан - бавовну, городні та баштанні культури; а арабські скакуни поширилися всюди). Але виробництво зростало дуже повільно, процвітала лише торгівля; купці наживали шалені багатства (до 40 млн дирхемів!) шляхом обдирання виробника. Двір халіфа купався в розкоші, надмірній навіть для Сходу, а величезний гарем (де на утримання кожної із сотень наложниць виділяли до 100 золотих динарів на день5) “з'їв” бюджет.

Шукаючи союзників проти Візантії, Харун ар-Рашид уклав союз із франкським імператором Карлом Великим (768 - 814), якому в дар прислав слона (!), але до спільних операцій справа не дійшла, і після поразки імператора Нікіфора біля Дорілеї “ромеї” зупинили арабів у районі Анкіри (суч. Анкара). Якщо ж урахувати, що дружиною візантійського василевса Льва Ісавра була хазарська княжна, зрозуміло, чому активність арабів одразу скували набіги візантійських союзників хазарів з півночі.

Найбезглуздішим актом безвольного, але кривавого Харуна ар-Рашида стало знищення Бармекідів, яке халіф здійснив під надуманим приводом у 803 р. Родину вчорашніх всесильних чиновників після страшних тортур вирізали поголовно, главу роду візира Ях'ю живим прибили цвяхами до брами Багдада, на якій він сконав у жахливих муках, а їхнє майно конфіскували, чим тимчасово залатали дірку в бюджеті. Проте гроші швидко скінчилися, а талановитих адміністраторів знищили, що спричинило цілковитий розлад у державному діловодстві. Коли у 809 р. 45-річний халіф Харун ар-Рашид помер від “швидкоплинної хвороби”, яка стала наслідком безладного життя та ласолюбних надмірностей, він залишив спадкоємцям незакінчену жевріючу війну, розорені фінанси й безконтрольний державний апарат, на що нашарувався розклад усередині арабського етносу.

Неконтрольована гаремна полігамія перетворила монолітний арабо-мусульманський етнос на строкату сукупність ворожих субетносів. Такий народ не міг більше тримати владу в халіфаті, який став неоднорідною теократичною імперією. Із торгівлі арабів витіснили вірмени й іудеї, з науки та діловодства - перси, з виробництва - маси рабів-полонених, а також куплених африканських рабів (зінджів), яких використовували як слуг, євнухів, гаремних одалісок і масово у виробничій сфері - на зрошувальних роботах, у копальнях, ремісничих майстернях, на пасовиськах і в садівництві. Політику почали вершити самі напівкровки.

Після смерті ар-Рашида його сини на смерть зчепилися за владу. Війна, насичена зрадами, інтригами й звірствами, тривала п'ять років, у ній брали участь армії в десятки тисяч вояків, а переміг син невільниці-персіянки аль-Мамун (813 - 833), який знищив свого попередника - старшого брата, сина арабки халіфа аль-Аміна (809 - 813). Араби збунтували Багдад, шиїти повстали в Куфі, копти - в Єгипті, та найбільшу небезпеку становило повстання хуррамітів (“веселих, буйних”) під червоними прапорами. Їхньою ідеологією став жахливий маздакізм. Рух “червоних” охопив (816 - 837) Південний Азербайджан і Західний Іран, а очолив його фанатик Бабек, що вважав себе харизматичною особою й називав своїми попередниками пророків Адама, Ісу, Мухаммеда, Маздака, Абу Мусліма та Муканну. Кількість його прибічників постійно зростала, а дезорієнтована, дезорганізована, напіврозвалена халіфська армія виявилася безсилою. Навіть зменшення податків з 1/2 до 2/5 урожаю не згасило розпал повстання, але підірвало фінанси халіфату.

Найбоєздатнішою частиною аббасидського війська були флот і регулярна гвардія професіоналів, які служили за гроші, але їхня кількість залишалася невеликою. Ополчення арабських племен (джунд), які раніше завоювали половину світу, втратили боєздатність унаслідок розкладу арабського етносу, а юрби “борців за віру” (добровольців, що служили за частку від ганіми) формувалися переважно з декласованих елементів і теж високими бойовими якостями не вирізнялися.

Щоправда, у 831 р. “традиційне” військо придушило бунт єгипетських коптів, після чого збезлюдніла дельта Нілу занепала, що остаточно підірвало фінанси халіфату. Всі спроби халіфа аль-Мамуна (813 - 833) ліквідувати хуррамітів результатів не дали, тому його наступник аль-Мутасім (833 - 842) змушений був реформувати військо.

Професійну армію почали формувати з гулямів (“юнаків”)_ - рабів (!), яких тисячами купували або захоплювали в землях Африки, Східної Європи та Центральної Азії, виховували фанатиками ісламу й халіфату, навчали воювати, караючи за боягузтво й даруючи за вірну службу матеріальний і соціальний добробут. Раби-гвардійці (тюрки, слов'яни, бербери, негри тощо), не пов'язані з місцевим населенням, були зобов'язані своїм привілейованим статусом виключно халіфові, особистими рабами якого гулями вважалися. Тому спочатку це зміцнило централізовану владу та дало реальні плоди у війнах.

Крім гулямів, з яких формували гвардійську кінноту, збереглися й загони чистих найманців (насамперед із прикаспійських горців - дейлемітів), але вони служили виключно в піхоті.

За чотири роки полководець-гулям аль-Афшин розгромив хуррамітів і захопив у полон Бабека, вирізавши 80 тис. його послідовників, після чого у 838 р. Бабека за халіфським наказом після жахливих тортур четвертували разом із братом Абдаллахом. Трохи раніше, відчуваючи своє безсилля перед залізними полками професійних головорізів, Бабек уклав антиаббасидський союз із візантійським імператором Феофілом (829 - 842), персами-зороастрійцями та християнськими князями Вірменії й Кавказької Албанії, але всіх їх непереможні гулями розгромили. Так само жорстоко придушили повстання циганського племені зутт у Південному Іраці (820 - 838), сирійців під проводом Абу Харба (840 - 842), а трохи пізніше - вірменських горців Сасуну (851 - 855).

Династично-релігійні чвари та соціальні катаклізми підірвали державну єдність халіфату. Слідом за омейядською Іспанією від Аббасидів відпав Магриб (династія Ідрісидів, 788 - 974), лише формально залежними від багдадського престолу стали деякі еміри (“намісники”): Тахіриди Хорасану (821 - 873), Саманіди Мавераннахру (821 - 999), Аглабіди Тунісу й Алжиру (800 - 909), Саффариди Сістану (861 - 900), Тулуніди Єгипту (868 - 905). Усі вони номінально визнавали свою залежність від халіфа, іноді надсилали йому частину податкових зборів, але стали абсолютно незалежними в питаннях внутрішнього управління та частково зовнішньої політики.

У 875 р. відродилося вірменське царство Багратидів. У прямому управлінні Аббасидів залишилися тільки Ірак, Західний Іран, Аравія, Сирія, Східне Середземномор'я, але на цих землях гулями навели порядок, і тимчасове припинення воєн та чвар дало новий поштовх розвиткові арабської культури в ІХ - Х ст.

У ІХ ст. остаточно оформилися дві провідні течії суннізму: ханбалізм (засн. Ахмед ібн Ханбаль (? - 855)), що поширився на Сирію, Ірак та Аравію, й шафіїзм (засн. Мухаммед аш-Шафії (? - 820)), ареалом якого стали Нижній Єгипет, Хіджаз, Південна Аравія, Східна Африка й Палестина. Халіф аль-Мамун заснував у Багдаді “Дар аль-Хикма” (“Будинок науки”) - синтез академії, бібліотеки, обсерваторії та колегії перекладачів. В індійців араби запозичили цифрову систему з використанням нуля, а на рубежі ІХ - Х ст. арабською мовою переклали астрономічні й географічні трактати Птолемея (ІІ ст. н.е.). В галузі астрономії й математики прославили свої імена аль-Баттані (ІХ ст.) і аль-Хорезмі (ІХ ст.); географії - ібн Хордадбех (ІХ ст.), аль-Істахрі (Х ст.), ібн Хаукаль (Х ст.) та аль-Мукаддасі (Х ст.); медицини - Абу Бекр ар-Разі (? - 925); філософії_ - аль-Кінді (ІХ ст.) та аль-Фарабі (Х ст.); теології - аль-Ашарі (X ст.) та аль-Матуріді (X ст.). В Х ст. зусиллями поета Абу-ль-Фараджа Ісфаханського побачила світ ще одна збірка староарабської поезії “Китаб аль-агані” (“Книга пісень”). Серед видатних істориків епохи варто виділити арабомовних персів: панегіриста великих арабських завоювань аль-Белазурі (? - 892), історика Багдада ібн Абу Тахіра Тайфура (ІХ ст.), автора першої в арабській історіографії “Всесвітньої історії” аль-Якубі (? - 892) та творця колосальної історико-географічної енциклопедії аль-Масуді (Х ст.), а вершиною аббасидської історичної думки визнано праці ат-Табарі (? - 923) - автора грандіозного й неперевершеного за масштабами історичного зводу “Історія пророків і царів”. При багдадському дворі уславилися співаки й музиканти Ібрахім та Ісхак Мосульські, Зальзаль, Ібрахім ібн аль-Махді (VІІІ - ІХ ст.).

На ІХ - Х ст. припадає розквіт арабської класичної поезії. Серед сотень поетів виділяються суворий воїн Абу Фірас (? - 968), панегірист і сатирик аль-Мутаннабі (? - 965) - син водоноса, вірші якого завдяки примхливому кучерявому стилю здобули повсюдну популярність. Тоді ж складалася класична арабська проза, яку прославили маками (новели) аль-Хамадані (? - 1008).

Пихатість гулямів (іноземців та ще й рабів!) нервувала гордовитих багдадських арабів, що розучилися дисципліновано воювати, але, як і раніше, відчували себе “панами світу”. Аль-Мутасім не став чекати конфліктів і переніс свою офіційну резиденцію до квітучої Самарри (приміська резиденція халіфів у трьох днях шляху від Багдада), де придворні архітектори збудували розкішну ставку для халіфа. Та тепер “володар правовірних” остаточно залишився віч-на-віч з гулямами, а гвардійці відчули себе єдиною силою при дворі, вже не вважали своїм обов'язком покірно служити своїм хазяям. Якщо за правління аль-Мутасіма гвардія однозначно була фактором централізації й стабілізації режиму, то його наступникам пощастило менше: гулями самі почали диктувати умови халіфам і міняти правителів на свій розсуд, що спричинило цілковиту династичну чехарду.

Халіф аль-Мутеваккіль (847 - 861) спробував розіграти карту ісламізму, аби підняти свій авторитет і згуртувати підданих-мусульман, нацьковуючи їх на іновірців (зіммі - “невірних”). Християн та іудеїв зобов'язали носити одяг тільки жовтого кольору, користуватися лише дерев'яними стременами. В халіфаті поруйнували безліч церков і синагог, удвоє збільшили джизью, але й це не врятувало “володаря правовірних”.

У 861 р. гулями зарізали халіфа аль-Мутеваккіля, який чергового разу відмовився збільшити їм виплати. За наступні 10 років “преторіанці” міняли халіфів ще чотири рази, після чого Аббасиди перетворилися на безправних маріонеток гулямських генералів. Доходи держави падали, видатки на виплати зростали (річна зарплата 70 тис. гулямів становила 2 млн золотих динарів, що вдвоє перевищувало всі доходи халіфату), вдесятеро скоротилися золото-срібні запаси халіфської скарбниці, а останнього удару по залишках стабільності в Багдадському халіфаті завдали нові повстання та руйнівні дії релігійно-єретичних сект.

У 869 р. на солончаках навколо Басри повстали темно-шкірі раби-зінджі.

З другої половини 1 тис. до н.е. внаслідок непродуманих масштабних іригаційних нововведень почалося поступове підтоплення і, як результат, засолонення грунтів благодатної Месопотамії. За часів Аббасидів на безплідні солончаки перетворилася значна частина Іраку, особливо в районі тигро-євфратської дельти, тому саме тут халіфат зосередив десятки тисяч зінджів, яким наказали зібрати й вивезти під пекучим сонцем усю сіль, щоб відродити родючість місцевих грунтів. Робота виявилася жахливою (сіль виїдала очі, руки, не вистачало води, а з боліт навколо Басри приходили епідемії), її результативність - нульовою (бо соляний пил та найдрібніші кристалики побачити й вибрати руками чи лопатами неможливо). Жертви серед нещасних рабів перевищили будь-які побоювання, й у 869 р. доведені до відчаю зінджі повстали під керівництвом фанатичного ворога Аббасидів хариджита Алі ібн Мухаммеда аль-Баркуї. До зінджів приєдналися деякі племена аравійських бедуїнів, які мріяли про воєнні трофеї й багатства. Спільними зусиллями повстанці захопили Басру, потім весь Південний Ірак, вирізаючи непокірливих, грабуючи й перетворюючи на рабів полонених, за що халіфські вояки з полонених зінджів знімали шкіру живцем.

Жорстокість і завзятість цієї війни з обох сторін вийшли за будь-які межі, й лише вирізавши всіх повстанців (яким не було куди тікати в чужій для них країні), опір зінджів зламали у 883 р. Проте у 890 р. Ірак знову залили кров'ю - тепер повстали кармати, які номінально вважалися відгалуженням шиїтів, але реально сповідували жахливе вчення самознищення маніхейського типу.

Ще в середині VІІІ ст. у шиїзмі стався перший розкол. У 765 р. помер шостий і останній загальношиїтський імам Джафар ас-Садик, старший і офіційний син-спадкоємець якого Ісмаїл помер ще за життя батька в 762 р. Більшість шиїтів по смерті Джафара визнали своїм сьомим імамом його другого сина Мусу аль-Казима (? - 799), логічно вважаючи, що мертвець не може бути живим імамом (їх стали називати шиїти-імаміти); проте не всі погодилися з порушенням священного права старшого сина Ісмаїла на імамат: вони обрали сьомим імамом його сина (онука Джафара) Мухаммеда ібн Ісмаїла, тому дістали назву шиїти-ісмаїліти.

Ісмаїлітів одразу почали переслідувати й сунніти, й імаміти, тому із самого зародження секта діяла в підпіллі і, виникнувши як політико-династична партія, змушена була творити власну ідеологію, остаточним кодифікатором якої став мідійський перс, лікар-окуліст за фахом Абдаллах ібн Маймун (? - 874/875).

Учення ісмаїлітів досить складне й мало відоме, бо складається з частини, доступної всім сектантам, і “таємного знання”, яким володіли лише обрані, еліта секти, але основні його тези - відомі.

Ісмаїліти ділять історію людства на цикли, початок кожного з яких знаменувався приходом натіка - чергового пророка: Адам, Нух (Ной), Ібрахім (Авраам), Муса (Мойсей), Іса (Ісус), Мухаммед. Кожному з пророків допомагав свій саміт (“мовчун”): Аарон у Муси, апостол Петро в Іси, Алі в Мухаммеда та ціла низка імамів. На відміну від суннітів, які теж визнавали цих пророків, але вважали Мухаммеда останнім пророком, ісмаїліти чекали майбутнього приходу ще одного - аль-Каїма (месії), котрий розкриє повністю божественну істину й керуватиме світом до Судного Дня, в якому візьме участь. Пеклом ісмаїліти називали незнання, раєм - абсолютне пізнання, а наш поганий світ вважали ілюзією, віддзеркаленням іншого, правильного світу, в якому, що властиво кожному дзеркалу, праве та ліве міняються місцями (панують там убогі й гнані на цьому світі, а халіфи, еміри, лихварі, судді та інші представники поганої кривавої неправедної влади стають рабами, слугами, мучениками тощо). Щоб потрапити в задзеркальний світ, адептам пропонували вірно служити в ісмаїлітській общині, самовіддано виконувати будь-які накази сектантської верхівки, а для знищення неправедного існуючого буття ліквідовувалися будь-які морально-етичні гальма й оголошувалося допустимим усе, що сприяє загибелі реального світу (неправда, вбивство, насильство, підступність, зрада тощо). Серед сектантів пропагувались ідеї соціальної й майнової рівності, практикувалися колективні трапези з оргіями.

Після смерті Мухаммеда ібн Ісмаїла частина ісмаїлітів оголосила його останнім сьомим імамом (бо число 7 вважалося в ісмаїлітів священним) і почала чекати Мухаммеда як аль-Каїма (месію). За це вони дістали назву ас-сабія (“семеричники”). Тривалий час їхня пропаганда залишалася малорезультативною, та коли Ірак залили кров'ю, “семеричники” використали відчай зневірених людей: у 890 р. проповідник-сектант Хамдан Кармат підняв повстання, яке підтримали десятки тисяч знедолених, що купилися на демагогічну пропаганду карматів (так стали називатися ас-сабія).

Півтора десятиліття в Іраці (а потім і в Сирії) вирував кривавий смерч, який халіфські гулями спромоглися загасити лише в 906 р. ціною жорстокого терору.

Розгромлені кармати відступили до Бахрейну і, закріпившись тут, створили власну державу з центром у місті аль-Ахса (Лахса). Її заснував Абу Саїд аль-Джаннабі у 899 р. Бахрейнська держава карматів на два століття стала прокляттям ісламського світу. Вона являла собою демократичну рабовласницьку бандитсько-хижацьку державу, де 20 тис. пануючих карматів-вояків жили цілком на державний кошт на комуністичних засадах, а 30 тис. рабів (куплених і захоплених у грабіжницьких набігах на сусідів) та воєнна здобич забезпечували їм матеріальний добробут. Мечетей кармати не мали й не будували, ворогами вважали всіх неісмаїлітів, а їхня релігія нагадувала скоріше войовничий атеїзм, ніж теологічну доктрину (її розробкою та поширенням займалася продумана освітянська система - ат-талім).

Криваві набіги карматів, їхня нестримна, не обмежена мораллю жорстокість наганяли жах на весь Ірак і Сирію, в Багдаді на ніч закривали браму й виставляли варту на мурах. Особливо розперезалися кармати за правління Абу Тахіра Сулеймана (914 - 943) - сина засновника держави. Спочатку вони захопили індійський Мультан, де варварськи повбивали всіх мешканців і зруйнували славетний архітектурний ансамбль храму Адітьї, а в 930 р. вдерлися до Мекки, вирізали прочан і викрали священний камінь Кааби. Абу Тахір наказав розпиляти його пополам і зробив із нього підставки у власному туалеті, засвідчивши повний розрив з ісламом. Лише в 951 р. за наполяганням фатімідського халіфа аль-Мансура (глави всіх ісмаїлітів, 945 - 952) Чорний Камінь повернули в Мекку за викуп.

Бахрейнська держава карматів тихо померла наприкінці ХІ ст., коли тюрки-сельджуки силою припинили карматські набіги, позбавивши державу-паразита економічної бази.

Повстання карматів спробували підтримати сирійські ісмаїліти, які продовжували обирати імамів після смерті Мухаммеда ібн Ісмаїла, але їхнє повстання (900 - 902), очолене ісламізованим євреєм Убейдаллахом, провалилось, а його керівник змушений був тікати до Північної Африки, де заснував ісмаїлітський халіфат (скоріше антихаліфат) Фатімідів.

Аббасиди втрачали не лише владу, а й авторитет, і в середині Х ст. крах їхньої світської влади офіційно оформили дикі горці з Дейлему (прикаспійський Північний Іран), яких араби називали “найгіршим народом у світі, найхитрішим, найшкідливішим та найжорстокішим"6. Очолила великодержавний рух дейлемітів династія Буїдів (Бувейхідів), які сповідували шиїзм імамітського напряму. Скориставшися етно-політичним і господарським занепадом халіфату, жорстокі горяни-дейлеміти поставили на початку Х ст. під свій контроль Західний Іран (включаючи Шираз, Ісфахан, Рей і Хамадан), а в 945 р. захопили Багдад, окупувавши весь Ірак. Аббасидам залишили релігійну шану як “халіфам правовірних”, їхні імена продовжували вигукувати на молитві та карбувати на монетах, але будь-якої політичної влади Аббасидів позбавили. Всю політичну, економічну й військову владу зосередили у своїх руках Буїди, глава яких “дістав” від заляканого халіфа титул “еміра емірів”, а на жалюгідне матеріальне утримання двору Аббасидів дейлеміти виділили 5 тис. динарів на рік.

Апогею могутності держава Буїдів (935 - 1055) досягла за правління еміра на ім'я Адуд ад-даула Фенна Хосров (949 - 983), владу якого визнали Ірак, Західний Іран і вся Аравія (!). За наказом цього енергійного правителя по всій Месопотамії відбудували й розширили за рахунок державних коштів (!) іригаційну систему. Була зафіксована жорстка норма податків із селян. Жорстоко карав емір за некомпетентність і хабарництво. Швидко занепадав за його правління Багдад, де сиділи безвладні Аббасиди (населення “богоданного міста” скоротилося вдесятеро), зате розквітнув Шираз, у якому Адуд ад-даула розташував свою столицю.

Масована іригація сприяла поширенню нових сортів високоврожайного рису, динь, грецького горіха, фіг та винограду (сто сортів!). Поряд з ячменем і пшеницею поширення набув бавовник (витиснувши льон), а фініки Керману й тростинний цукор Хузистану визнавалися в Х ст. найкращими у світі. Шираз, Рей, Хамадан, Ісфахан славилися виробництвом тканин (шовк, парча, вовна, бавовна), Багдад і Шираз давали унікальні килими, Рей та Ісфахан прославили кераміка і фаянс, Хамадан - дзеркала, вироби з металів, ебенового дерева, шкіри (сап'ян) та слонової кістки, а трояндові олії Західного Ірану експортувалися в усі куточки світу.

Не припинився в часи Буїдів розвиток арабської культури. При дворах Буїдів жив і творив уродженець Бухари славетний лікар, філософ, природознавець, поет і музикознавець Абу Алі ібн Сіна (європ. Авіценна, 980 - 1037) - автор енциклопедичного трактату “Канон лікарської науки”. Найвидатнішим аббасидським поетом визнано сліпого Абу-ль-Ала аль-Маарі (? - 1057) - поета-філософа й скептика, вірші якого вирізняються тугою й тонким гумором. Поряд з поезією розвивалася класична арабська проза, яку прославили маками (новели) аль-Хамадані (? - 1008) та літературна збірка “Тисяча й одна ніч”, формування якої почалось у Х ст. в Іраці, а завершилось у ХV ст. в Єгипті. Історик Міскавейх (? - 1030) створив першу в арабській науці світську концепцію всесвітньої історії, а класичну арабську філософію й теологію збагатив метафізик-арістотеліст аль-Хайсам (? - 1039). До них треба додати географа аль-Істахрі й математика Насаві, котрий ввів в арабську науку індійські цифри. На весь світ славилася ширазька двірцева бібліотека. Такими були останні спалахи аббасидської культури.

Проте строката буїдська держава так і не набула внутрішньої стабільності. Її роз'їдала надзвичайна етнічна, культурна, мовна й релігійна різноманітність, а вороже ставлення підданих до “диких і жорстоких” дейлемітів зовсім не сприяло розбудові державності. На це нашарувалися династичні конфлікти всередині буїдської родини (які після смерті Адуда ад-даули ніколи не вщухали) та зовнішньополітичні проблеми. Конфлікт Буїдів (шиїтів-імамітів) із Фатімідами (ісмаїлітами), Махмудом Газневі та тюрками-сельджуками (суннітами) - ніколи не вгасав, і в 1055 р. настала розплата.

Спираючися на підтримку невдоволених буїдським засиллям суннітів, у 1055 р. Багдад захопили тюрки-сельджуки. Останній Буїд Мелік-Рахім потрапив у полон (де помер у 1058 р.), а вдячний аббасидський халіф аль-Каїм (1031 - 1075) затвердив за сельджуцьким лідером Тогрул-беком титул султана (“влада, могутність”).

Сельджуки були суннітами, але статус Аббасидів від цього не змінився. Багдадський халіф залишився офіційним релігійним лідером усіх мусульман, проте світським правителем “усіх правовірних” офіційно проголосили султана-Сельджукіда, в руках якого зосередилася реальна політична й економічна влада. Лише в середині ХІІ ст. внаслідок розвалу Сельджуцького султанату Аббасиди повернули собі світську владу над Іраком, а коли в 1171_р. суннізм знову запанував у Єгипті, релігійно-політичний авторитет багдадських халіфів почав швидко зростати, чому сприяло загальноісламське єднання перед загрозою з боку хрестоносної Європи.

Відбудувавши потроху армію, управлінський апарат, підкопивши грошей, енергійний аббасидський халіф ан-Насір (1180 - 1225) спробував відродити велику багдадську державність, але боротьба з могутніми султанами Хорезму не дала результатів. У 1217 р. Мухаммед хорезм-шах (1200 - 1220), проклявши халіфа, спробував захопити Багдад. Гаслом цього походу стало повернення халіфату Алідам, та в горах Загросу стотисячне хорезмійське військо накрили раптові морози й снігопади. Тих, хто врятувався від морозів, вирізали войовничі курди, які не підкорялися нікому.

Жадібний та недовірливий ан-Насір діяв жорстоко й успішно, активно спекулював на гаслах “священної війни з невірними” всіх мастей, створив на кшталт хрестоносних орденів із фанатиків-суннітів військово-релігійний орден ахіїв (“братів”). Шпигуни, агенти й платні інформатори халіфа наводнили ісламський світ. Політична стабілізація сприяла відродженню трансконтинентальної караванної торгівлі, й, незважаючи на війни, повені, неврожаї, епідемії чуми й віспи, відродилися з руїн Куфа, Хілла, Васіт, Басра, а Багдад знову став густонаселеним містом, де халіф аль-Мустансір (1226 - 1242) заснував славетне медресе аль-Мустансіріє та збудував пишну “Мечеть халіфів”.

Проте сил халіфату явно не вистачило, щоб чинити опір монголам, які пронеслись у ХІІІ ст. вогняним вихорем через усю Євразію. Останній багдадський халіф аль-Мустасім (1242 - 1258) любив музику, але проявив себе абсолютним нікчемою в політиці. Його візир ібн аль-Алькамі пропонував капітулювати без бою, щоб виторгувати в Хулагу-хана прийнятні умови, військовий міністр Айбек закликав битися до кінця, а безвольний халіф не зробив нічого. В січні 1258 р. монголи розпорошили халіфське військо, а 10 лютого 1258 р. Багдад упав. Мусульман Багдада монголи різали й грабували п'ять днів, боягузливого аль-Мустасіма спочатку примусили видати всі таємні скарбосховища, а коли гори золота, срібла й коштовних каменів перейшли до Хулагу-хана, халіфа немилосердно знищили, а його резиденцію віддали несторіанському патріархові. Халіфат Аббасидів припинив існування.

Гнучкі нащадки Аббаса втекли до Єгипту, де жили на утриманні в мамлюцьких султанів, освячуючи їхню владу “халіфською благодаттю”, та коли в 1517 р. Єгипет захопили турки-османи, останнього Аббасида Мутеваккіля ІІІ примусили передати халіфський титул османському султанові Селіму І Явузу. Помер бездітний Мутеваккіль ІІІ у 1538 р. в Каїрі, а з ним згас і рід Аббасидів.


1Абд ар-Рахман ибн Абд ал-Хакам. Завоевание Египта, ал-Магриба и ал-Андалуса / Пер. с араб. С.Б.Певзнера, М., 1985. С.76.

2 Там само. С.78.

3Мюллер А. История ислама с основания до новейших времен / Пер. с нем.: В 4 т. СПб., 1895. Т.2. С.7.

4Мухаммед ан-Наршахи. История Бухары // Хрестоматия по истории СССР с древнейших времен до 1861 года. М., 1987. С.45.

5Книга Тысячи и одной ночи / Пер. с араб. М.Л.Салье: В 8 т. М., 1959. Т.3. С.348.

6Ат-Танухи, Абу Али аль-Мухассин. Занимательные истории и примечательные события из рассказов собеседников / Пер. с араб. И.М.Фильштинского. М., 1985. С.40.

 

В. А. Рубель ІСТОРІЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОГО СХОДУ
Київ. Видавництво Либідь. 1997.



Рейтинг@Mail.ru

|ГЛАВНАЯ СТРАНИЦА САЙТА БЛИЖНИЙ ВОСТОК|

доставка еды одесса пицца | Официальный сайт для тебя стабильные выигрыши: взял знаменитые.
В продаже - шильды, цены ниже! Неликвидные остатки
parallaks.com
Дизельное топливо цена
stroy-inform.ru