Виникнення новоперської народності. Держава Саманідів

Держава Газневідів

Сельджуцький султанат

Держава хорезмшахів

Держава Хулагуїдів

Виникнення новоперської народності. Держава Саманідів (875 - 999). Крах зороастрійської імперії Сасанідів став не просто загибеллю чергової середньовічної імперії. Зникла перська державність, а з нею перси втратили й своє культурне обличчя, релігію, самосвідомість, навіть частину побутових традицій. Нація великих політиків, полководців, науковців і людей мистецтва дивовижно капітулювала перед арабо-ісламською навалою. Зороастризм був знищений як релігія (бо його мусульмани визнали язичництвом), а ненависть персів до завойовників проявилася в тому, що більшість іранців прийняла шиїзм (опозиційний до влади арабських халіфів Омейядів, які сповідували суннізм). Здавалося, що культурно й етнічно Персія назавжди розтрощена та ніколи не підніметься з колін, - і тут сталося диво. Народився новоперський етнос з новоперською мовою й новою перською культурою, яка, хоча й спиралася на іслам, не стала жалюгідною копією арабської.

Уже за правління халіфа аль-Мамуна (813 - 833) аббасидський намiсник Хорасану Тахір перетворився на фактично незалежного від Багдада правителя східних провінцій халіфату. В другій половині ІХ ст. в Хорасані активізувалися хариджити, і на хвилі боротьби з ісламськими єретиками володарем регіону став колишній мідник Саффар (“Мідник”), який, будучи персом, спочатку очолив рух антихариджитських газі (“борців за віру”), а потім скинув Тахіридів, захопивши всі їхні землі.

Жахливий войовник Саффар не знав поразок, його жорстокість наводила страх на підданих і ворогів, а перед смертю (878) він навіть замахнувся на Багдад. В Ірані й Середній Азії вирувала політична анархія, коли Насра ібн Ахмеда з роду Саманідів Аббасиди затвердили своїм еміром у Бухарі.

В перші століття ісламу панівним етносом халіфату були араби, але в Персії їхні гареми заполонили персіянки, і за 2 - 3 покоління переможці розчинилися в переможених, а онуки арабів, виховані персіянками, знову відчули себе персами. Спочатку це проявилося на окраїні халіфату - в Бухарі, де Саманіди (правили тут у 875 - 999 рр.) назвалися нащадками Сасанідів (по жіночій лінії) й оголосили себе національними перськими володарями, хоча й ісламського віросповідання.

Скориставшись занепадом Багдадського халіфату, Саманіди приєднали до своїх володінь Хорасан і поновили міжнародну (в тому числі надзвичайно прибуткову для влади транзитну) торгівлю. Потроху відбудувалась економіка, перси відгодувалися й після двох з половиною століть культурної руїни згадали про свою колишню могутність. Правда, відродження нації - це завжди міф, бо цілком повернути минуле неможливо. Перси підзабули свою мову, абсолютно забули писемність і поголовно змінили віру, прийнявши іслам. Жалюгідні спроби відродити в Х ст. зороастризм завершилися в Ірані нічим, але мусульмани тут уже не були арабами. Так постав новоперський етнос, про появу якого свідчило виникнення нової перської літературної мови - фарсі (дарі - “двірцева”).

Основні граматичні ознаки новоперської мови майже не відрізняються від пехлеві (середньоперської), а її лексичну серцевину становлять власне іранські слова, тому загалом фарсі відносять до індоєвропейської мовної сім'ї. Проте мала ця мова й суттєві відмінності, пов'язані з наслідками арабо-ісламського завоювання. По-перше, новоперську лексику майже на 50 % формують слова арабського походження (до яких після сельджуцького завоювання та воєн з османами додалися шари тюркської лексики). Другою якісною ознакою фарсі стала писемність: перси з ІХ ст. почали писати арабською в'яззю, додавши до існуючого арабського алфавіту кілька спеціальних знаків, щоб пристосувати це письмо до фонетичних вимог новоперської мови.

Новоперський етнос, як і його мова, став результатом органічного синтезу іранського та ісламського суспільства. У завойовників перси перейняли законодавчі основи (шаріат) та сімейне право, проте основи матеріальної культури, тісно пов'язані з природно-кліматичними умовами й географічним розташуванням Ірану, збереглися майже без змін від сасанідських часів. Орне землеробство й транзитно-посередницька торгівля, як і раніше, становили фундамент матеріального добробуту персів, у тваринництві переважали конярство й розведення великої та дрібної рогатої худоби, а славилися іранські ремісники, як і в минулому, килимами, керамікою, зброєю, карбуванням та виробництвом тканини з бавовни, вовни та льону. Знову відродилась іранська іригація (хоча й не в сасанідських масштабах - цьому завадили безперервні війни), з'явилися нові сорти рису, перси знали 100 сортів винограду, активно вирощували і вживали дині, кавуни, горіхи, фіги, ячмінь, пшеницю, фініки, виробляли найкращий у світі цукор.

Із зростанням матеріального добробуту перси звернулися до освіти й науки, а панегірист Рудакі (860 - 941) першим почав складати новоперською вірші, зробивши фарсі повнокровною літературною мовою. Саме в Бухарі Саманідів народився й почав свій творчий шлях славетний Абу Алі ібн Сіна (європ. Авіценна, 980 - 1037).

Проте навіть на тлі динамічного економічного розвитку східні традиції розподілу матеріальних благ перешкоджали якісному поліпшенню життєвого рівня більшості підданих, що породило соціальні заворушення в саманідській державі. Популярність серед простолюду здобули егалітарні проповіді карматів, які збунтували в 907 р. Герат і Нішапур. Традиційне військо бухарських емірів виявилося безсилим ліквідувати повстанців, і Саманід Нух (943 - 954) теж створив гвардію з тюркських гулямів. Бунти придушили, але еміри швидко перетворилися на політичних маріонеток у руках рабської гвардії, й у 999 р. ослаблену саманідську державу легко завоювали тюрки Семиріччя, які створили наприкінці Х ст. свою державу в долині річок Ілі та Чу. На чолі держави став рід Караханідів.

Перси знову втратили свою державність, але новоперський етнос склався, чим Саманіди здобули безсмертя в історії.

Держава Газневідів (977 - 1041). За часів розвалу саманідської держави реальними володарями Бухари стали тюркські гулями, але жага влади та грошей пересварила гвардійських генералів і природно, що деякі представники гулямської верхівки змушені були покинути Середню Азію. Один з таких опальних генералів - син колишнього саманідського гуляма Себук-Тегін - осів у Газні. Підпорядковані йому 2700 тюркських гулямів-головорізів становили солідну військову силу, і в 977 р. він став військовим диктатором, заснувавши тюрксько-гулямську за походженням династію Газневідів, міць якої яскраво проявилася за правління його сина Махмуда Газневі (Газнійського, 998 - 1030). Ідеологію могутньої імперії становив агресивний ортодоксальний суннізм.

Султан Махмуд виявив себе неординарним правителем. Непереможний войовник, жорстокий тиран, видатний меценат, рішучий і невтомний адміністратор, лукавий політик і тонкий дипломат, він наводив жах і водночас викликав повагу сучасників. Хоча на престол Махмуд ступив у 27 років, сусіди швидко переконалися, що мають справу “не з хлопчиком, а з мужем”.

Використавши погром Саманідів Караханідами, Махмуд окупував у 999 р. Хорасан та Афганістан, у 1017 р. захопив Хорезм.

У Бухарі Махмуд запросив до себе на службу за шалену платню Авіценну, але той не витримав кривавих злодіянь султана і втік до Буїдів.

У 1029 р. Махмуд відібрав у Буїдів Рей, Казвін та Ісфахан, проте основним об'єктом його агресії стала багата й політично роздроблена (а тому військово безсила) Північна Індія, куди під гаслом газавату (газв - “набіг”) Газневід здійснив 17 походів.

Пропаганда джихаду й колосальна ганіма забезпечили Махмудові безперервний приплив бажаючих служити в його непереможній армії, десятки тисяч рабів-індійців поповнили продуктивні ресурси султанату, а величезна воєнна здобич озолотила фінанси, але видатки перекрили будь-які прибутки.

Газну прикрасили чудові мечеті й медресе, двір купався в розкоші, армія росла як на дріжджах. Славетний перський поет Фірдоусі (934 - 1025) присвятив Махмудові свою гігантську поему “Шахнаме” (“Книга царів”), а енциклопедист Біруні (972 - 1048), який теж творив у Газні, прославився і як історик, і як астроном. Сам Махмуд мав славу знавця, бо володів арабською мовою. Платили за культурні здобутки піддані, яких “обдирали наче баранів”, тому все життя Махмуд як правовірний сунніт придушував народні бунти, що проходили під релігійними гаслами шиїзму, хариджизму або карматства. Жорстокість Махмуда, владною опорою якого була войовнича тюркська й афганська мілітаристська знать, затьмарила будь-які жахи, проте знедолені виробники знову й знову бунтували, не в змозі платити шалені податки.

Лише державний талант, невтомна енергія та цілковита відсутність милосердя давали змогу султанові утримувати владу, та смерть деспота стала й смертним вироком його державі. Син і наступник кривавого султана Масуд (1030 - 1041) не мав жодних здібностей, крім схильності до пияцтва та розпусти, і в 1040 р. хижацька держава Газневідів упала під ударами кочових орд огузів-сельджуків - предків туркменів.

Сельджуцький султанат (1040 - 1157) . Іран напередодні сельджуцького завоювання не мав єдиної державності, але культура тут процвітала. В жанрах новоперської поезії творили: син раба Фаррухі (? - 1037/1038), звільнений за неперевершений талант лірика; визнаний ще за життя “царем поетів” Унсурі (970/980 - 1039/1040); вічно життєрадісний панегірист Менучехрі (? - 1041) і майстер епіко-героїчного віршування Асаді Тусі (ХІ ст.). До числа архітектурних шедеврів належать соборні мечеті Казвіна, Ардістана та Ісфахана, прикрашені стрілчастими арками й вигадливим рослинним узором, вплетеним у геометричну сітку монохромного декору, а вершиною ірано-шиїтської культової архітектури стали: усипальня імама Рези в Мешхеді та стрілоподібний баштовий мавзолей у Гомбеде-Кабусі. Палаци Рея, Саве, Нішапура прикрашалися настінним живописом на сюжети полювання, придворного життя тощо. Але політична роздробленість робила Персію легкою здобиччю для іноземців, і в ХІ ст. над усім Іраном запанували тюрки.

З тюрками ісламський світ познайомився вже давно: з ними торгували й воювали, але найбільшої слави зажили тюркські гулями. Їх поважали за войовничість, мужність, релігійний фанатизм (абсолютна більшість тюрків ставала суннітами), прямоту й чесність, та до цих рис треба додати вільнолюбство, холоднокровну жорстокість, надзвичайну злопам'ятність і мстивість та майже поголовну відсутність потягу до “культурних здобутків цивілізації” - витонченої поезії, ліричної музики, вишуканої їжі, лазні тощо. Хитрі ісламські політики мріяли використати “простодушних, диких і неосвічених” тюрків як дисциплінованих і непереможних, але контрольованих владою вояків, та життя швидко розвіяло ці ілюзії.

Спочатку тюрки захопили владу в ряді ісламських держав, залишаючися формально рабами-гвардійцями (так сталося в державах Аббасидів, Саманідів, Фатімідів, Айюбідів тощо), але “апетит приходить під час їди”, і на рубежі Х - ХІ ст., коли суннітський іслам прийняла більшість корінних тюркських племен Степу, на Близькому Сході з'явилися перші справді тюркські держави.

До агресії тюрків підштовхнула також посуха, що спіткала Великий Степ у Х - ХІ ст. Трава й вода стали дефіцитом, і тюркські племена, щоб дістати дозвіл жити в межах країн ісламу, змушені були теж прийняти іслам, а потім, переконавшися у військово-політичному безсиллі більшості мусульманських владик, самі взялися за державотворення.

Першим був союз племен ягма, чигіль і карлук на чолі з династією Караханідів. У 999 р. вони зруйнували державу Саманідів. Частина тюркомовних племен підтримувала в цій боротьбі Саманідів, з якими раніше дуже вигідно торгувала, і крах держави бухарських емірів став для них смертним вироком. Рятуючись від помсти непереможних Караханідів, ці тюрки тікали хто куди. Було серед цих гнаних племен і заколотне крило огузів (прототуркменів), вождем котрого в Х ст. став Сельджук ібн Тугак з роду киник - засновник династії Сельджукідів, ім'я якого поступово поширилося на всі об'єднані Сельджуком племена.

До появи в Ірані тюрки-сельджуки були типовими кочовиками, жили родами й племенами з чітко визначеною спадковою степовою знаттю, пасли коней, верблюдів, кіз, биків, овець (у тому числі цінних курдючних і каракульових), займались облавним полюванням і обмінювали продукцію тваринництва на зерно й вироби ремесел у осілих сусідів.

Навала Караханідів залишила сельджуків без пасовисьок, без мирних осілих сусідів і без перспектив на майбутнє в Середній Азії, тому вони попросилися під скіпетр Газневідів. У 1035 р. Газневід Масуд необачно дозволив 4 тис. тюркських сімей поселитись у Північному Хорасані, намагаючися використати їх як прикордонну варту проти можливої агресії Караханідів. Проте сельджуків виявилося значно більше, а податкова сваволя та здирства газневідських чиновників викликали обурення вільнолюбних і гордих степовиків, і в 1038 р. вони повстали. Для залякування Масуд наказав стратити кількох своїх гулямів (огузів за походженням - їх розтоптали слоном), а потім рушив у каральний похід 50 бойових слонів і 100-тисячне військо “особистої гвардії й різного наброду”1. В битві з 16-тисячною кіннотою сельджуків біля Денданакана (поблизу Мерва) в 1040 р. частина тюркських гулямів, невдоволена масудівським деспотизмом, приєдналася до повстанців, а голодну різноплемінну газневідську армію завзяті огузи розбили вщент. Вождь сельджуків Тогрул-бек Мухаммед демонстративно сів після перемоги на трофейний масудівський трон і оголосив себе султаном (султан - “влада”).

Тепер сельджуки показали, на що вони здатні. Правління Тогрул-бека (1040 - 1063) стало епохою безперервних воєнних перемог войовничих тюрків над різноплемінними арміями розпещених мусульманських володарів. У 1043 р. сельджуки захопили Хорезм, потім окупували весь Іран, у 1050 р. знищили в районі Вананда вірмено-грузинське військо, вигнали в 1055 р. з Багдада Буїдів, після чого заляканий халіф аль-Каїм віддав за Тогрул-бека свою дочку й затвердив за ним усі мислимі титули світського правителя всіх мусульман. За правління наступного султана Альп-Арслана (1063 - 1072) до складу сельджуцької держави силою приєднали Вірменію, Азербайджан, Східну Грузію, Сирію, Палестину (останню відвоювали у Фатімідів), а після розгрому 80-тисячного візантійського війська (куди входили загони іноземних найманців, у тому числі русичів) імператора Романа ІV Діогена (1067 - 1071) при Маназкерті (1071) і Мала Азія стала вотчиною тюрків. У 1072 р. Альп-Арслан загинув у черговому поході.

Сельджуцькі завоювання супроводжувалися надзвичайними звірствами, терором, тотальним грабунком, масовий голод і чума спустошили більшість близькосхідних міст. Не дивно, що великий перський поет-ісмаїліт Насір Хосров (1004 - 1075) назвав огузів “травою біди, що виросла на берегах Джейхуну (Амудар'ї)”2. Але війна війною, а правити приємніше багатою країною, і за царювання султана Мелік-шаха (1072 - 1092) Сельджукіди вжили ряд кардинальних заходів для оздоровлення економічного життя. Реалізатором нової політики “конструктивного деспотизму” став славетний візир Абу Алі Хасан Тусі, відомий в історії під почесним титулом Нізам аль-Мульк (“Упорядник держави”, 1017 - 1092).

Докорінного перерозподілу на користь державних (ардал-мамлака) або султанських (хасса) земель зазнав аграрний фонд. Під прапором войовничого суннізму суттєво скоротили вакфні володіння шиїтського духовенства, а ікта являла собою лише право збирання податків з виділених земель замість безпосереднього грошового утримання без гарантій власності на ці пожалування (чітко в традиціях соціально-економічної структури східного типу). На купецьких шляхах відбудували хани й караван-сараї (“готелі”). Для керівництва державою відродили розгалужений бюрократичний апарат, централізовано відбудували іригаційну систему, а для зміцнення політичної централізації Мелік-шах завів власну гвардію гулямів. Побідоносні сельджуцькі генерали (Ак Сонкор, Бурсук, Хумар-Тегін, Сав-Тегін) приєднали до султанату Середню Азію, знищивши залишки Караханідів, а невтомний Нізам аль-Мульк навів порядок у діловодстві.

Сельджуцька столиця Ісфахан стала світовим центром наук і культури. Медресе Багдада, Мосула, Басри, Дамаска, Нішапура, Амула, Балха, Мерва, Герата перейшли на нову програму навчання, яка готувала кваліфікованих чиновників, а не голих науковців (такі медресе на честь славетного візира прозвали нізамійя). Сельджуцькій епосі належать імена великого історика Бейхакі (ХІ ст.), філософа аль-Газалі (1058 - 1111), математика, астронома й поета Омара Хаяма (? - 1123), прозаїка Унсура аль-Маалі (1021 - 1098) і ціла низка поетів: панегірист і гедоніст Санаї (1070 - 1140), лірик Аттар (1119 - ?), поет, перекладач з арабської Ансарі (1006 - 1088), сатирик Сузані (1086/90 - 1173) і вже згаданий фанатик-ісмаїліт Насір Хосров (1004 - 1072).

Навіть дві епідемії чуми (1076 і 1085) не похитнули стабільність султанату, якому певний час данину в 360 тис. золотих сплачувала навіть Візантія. Фантастичний річний бюджет Сельджукідів у 215 млн золотих динарів був залізною запорукою від будь-яких катаклізмів, а врівноваженість і м'якість Мелік-шаха (що мав “приємну зовнішність, повну талію, високу шию ... носив округлу бороду й вуса” і був “найбільшою перлиною в намисті сельджуцьких владик”3) з лишком покривалися жорстокістю, енергією та непохитною волею Нізам аль-Мулька (який “досконало знав науку письма ... і переважав попередніх і наступних візирів різноманітністю своїх знань та освітою”4).

Однак процвітання імперії виявилося нетривалим. Етно-релігійна строкатість, міжетнічні конфлікти, нерівномірність економічного розвитку регіонів султанату, невдоволення сельджуцької знаті максимальною централізацією, султанським деспотизмом і обмеженням їхніх привілеїв - усе це зробило внутрішню структуру колосальної клаптикової імперії надзвичайно крихкою, а жахлива руйнівна діяльність ісмаїлітів-нізаритів стала каталізатором державного розвалу.

Фідаї Хасана ас-Сабаха розв'язали цілеспрямований терор проти найталановитіших і найенергійніших державних та військових діячів Сельджуцького султанату. Індивідуальні вбивства - таємні й публічні - паралізували нормальну роботу управлінських структур. Бути здібним політиком, полководцем, дипломатом, науковцем, чиновником, ідеологом у державі Сельджукідів дорівнювало смертному вироку, від якого не рятувала ані охорона, ані високий соціальний статус. У 1092 р. від отруєного кинджала чергового смертника-фідая впав Нізам аль-Мульк, а Мелік-шах того ж року несподівано захворів і таємниче помер (можливо, його теж отруїли неоісмаїліти). В 1101 - 1107 рр. невеликі, але добре озброєні загони нізаритських фанатиків кілька разів нападали на Ісфахан (!), але свою стлицю сельджуки відстояли. П'ятдесяти років геноциду щодо державної еліти вистачило, щоб владу в імперії остаточно захопили самодури й егоїсти, які перетворили світову державу на полігон усобиць та взаємознищення. Суспільство паралізували жах і шпигуноманія, та ще й хрестоносці завдали сельджукам кілька істотних ударів.

Імперія розвалювалася, незалежними від центру стали сельджуцькі намісники Керману, Руму й Іраку, які теж проголосили себе султанами, а сини покійного Мелік-шаха розв'язали криваві усобиці за престол. Перемогу в цій різанині здобув Санджар (1118 - 1157) - останній великий Сельджукід, владу котрого визнали Іран, Хорасан, Хорезм і Мавераннахр.

Новий султан переніс столицю до Мерва (далі від страхітливих ісмаїлітів), де збудував кілька мечетей, медресе, обсерваторію, 10 бібліотек і оточив їх неприступними мурами. В умовах відносної політичної стабілізації потроху відродилась економіка (лише двічі - в 1138 й 1149 рр. - державу вражали жахливий голод і неврожай). Відновилася торгівля з Далеким Сходом, Індією, Східною Європою, Західною Азією. Податкові збори стабілізували фінанси, а для заспокоєння знаті майже на повну їхню власність перетворили формальні ікта.

Гнучкою політикою поступок і заохочень Санджар припинив процес розвалу, багдадський халіф аль-Мустаршид (1118 - 1135) знову надав великому сельджуцькому володарю низку пишних титулів (“найвеличніший султан, султан над султанами, найвеличніший шаханшах” тощо). Санджар почав навіть силою повертати під свій скіпетр “бунтівливих” сельджуцьких султанів заходу, але хрест на цьому нетривкому й хиткому відродженні великосельджуцької могутності поставили кара-кидані (кара-китаї) - залишки монголомовних киданів, які після знищення їхньої держави (імперії Ляо, 907 - 1125) чжурчженями й китайцями не підкорилися чужоземцям і на чолі з вождем Єлюй Даши втекли з Північного Китаю через Єнісей та Південний Алтай у степи Східного Туркестану й Семиріччя.

У 1137 р. “чорних киданів” спробували зупинити Караханіди, які після погрому з боку перших Сельджукідів визнавали себе їхніми васалами, але в битві біля Ходжента кара-кидані легко перемогли.

Санджар вирішив використати “священну війну” з язичником гур-ханом (“імператором” кара-киданів) для підвищення свого авторитету в мусульманському світі й організував цей похід з помпою і безліччю панісламських обіцянок. Крім професіоналів-гулямів, його армію поповнили десятки тисяч добровольців-газі (“борців за віру”), і коли в 1141 р. в Катаванському степу біля Самарканда сельджуки зустріли ворога, армія султана налічувала до 100 тис. вояків. Але й гур-хан Єлюй Даши не гаяв часу.

В армію кара-киданів влилися десятки тисяч тюркських кочовиків, невдоволених султанським всевладдям і чиновницьким здирством (самих карлуків до гур-хана приєдналося 50 тис. - а це були кінні вояки з народження). Єлюй Даши організував стабільне забезпечення війська їжею, фуражем, а вояки Санджара або грабували, або голодували.

Сили армій були приблизно однаковими, та гур-хан використав у битві улюблений киданями обхідний маневр і тактику раптової атаки, і Катаванська битва завершилася цілковитим жахливим розгромом величезної раті Східно-Сельджуцького султанату (кількість загиблих мусульман становила від 30 до 70 тис. вояків). Санджар залишився без армії, а його авторитет харизматичного загальноісламського лідера лопнув як мильна булька.

Намагаючися виправити ситуацію, султан ввів надзвичайні податки для відновлення армії, але піддані його “не зрозуміли” й повстали, причому в 1153 р. збунтувалися навіть огузи (колишні одноплемінники Сельджуків). Каральний похід на огузів провалився, сельджуцьку армію знищили, а Санджар потрапив до огузів у полон, після чого дикі кочовики прокотилися вогняною руйнівною лавиною через пів-Ірану. Мерв, Нішапур, Тус, Джувейн, Ісфараїн були стерті з лиця землі, населення вирізане або продане в рабство, культурні цінності знищені.

В 1156 р. Санджар утік з полону, але, зламаний морально й фізично, помер у 1157 р., а його намісники, розрізнені племена огузів і загони селян розв'язали в країні війну всіх проти всіх. Імперія Великих Сельджуків перестала існувати.

Кривавий морок панував над Іраном 40 років, аж доки Середня Азія й Іран знову не були об'єднані в єдину державу - імперію хорезмшахів.

Держава хорезмшахів (1172 - 1220). Після Катаванської битви більша частина земель Середньої Азії потрапила в залежність від кара-киданів, проте панування чужинних монголомовних кочовиків гнітило місцеве населення (народи тюркських та іранських мов), тому спокійне життя завойовникам не судилося. До цього треба додати емірські чвари та грабіжницькі набіги огузів. Життя Мавераннахру перетворилося на суцільне пекло, і коли під гаслом “священної війни” з “невірними” кара-китаями почав набирати сили володар Хорезму Текеш (1172 - 1200), його підтримала абсолютна більшість утомлених безвладдям середньоазіатів.

Зібравши під свої прапори десятки тисяч знедолених і доведених до відчаю мусульманських фанатиків, хорезмшах Текеш не без зусиль витиснув кара-киданів з Мавераннахру та посилив оборонні споруди навколо хорезмійської столиці Ургенча (Гурганджа). Успіхи у звільненні мусульман Середньої Азії від усобиць і гноблення “невірних” забезпечили Текешові високий авторитет у мусульманському світі, а населення сусідніх країв, стомлене політичною анархією, прагнуло спокою й покладало надії на Хорезм. У цьому був секрет карколомних експансіоністських успіхів Текеша та його наступників.

Протягом 1187 - 1193 рр. владу хорезмшаха визнали Мерв, Нішапур і Серахс, у 1194 р. - Західний Іран. Із шаленим опором хорезмійці зіткнулися тільки в горах Гуру (суч. південний захід Афганістану), де панувала гулямська за походженням мілітаристська династія Гуридів.

Текеш помер, але його син і спадкоємець Мухаммед ібн Текеш (1200 - 1220) не поступався в енергії перед батьком. У 1207 р. він захопив Бухару, звідки атакував і розтрощив у 1210 р. біля р. Талас військо кара-киданів (які мусили визнати себе хорезмійськими васалами); в 1215 р. був завойований Азербайджан, а за 1215 - 1216 рр. Мухаммед ібн Текеш добив Гуридів, залишки яких остаточно перебралися до Індії (де створили Делійський султанат).

За правління Мухаммеда ібн Текеша держава хорезмшахів охопила території від гір Загросу до річки Інд, від Каспію та Аралу до Перської затоки (крім володінь непокірних і жахливих нізаритів), ставши найбільшою імперією ісламу. Усунення роздробленості сприяло економічному відродженню, поновилася торгівля, а частину грандіозної воєнної здобичі використали для централізованої відбудови іригаційної системи (особливо в корінних землях Хорезмійського оазису). Колосально збільшилася площа зрошуваних земель, поширювалися канали й кяризи (підземні зрошувальні канали-труби), а з ними й посіви пшениці, ячменю (“хліба бідних”), рису, винограду, динь, грецького горіха, фіг, бавовнику (замість застарілого льону). Ремесла прославилися виробництвом килимів, тканин (шовк, парча, вовна, бавовна, льон), кераміки (посуд і облицьовувальна плитка з фаянсу), вироби з металів, кістки, шкіри або дерева, квітковими есенціями. Центрами ремесел і торгівлі (в тому числі фантастично прибуткової караванної) знову стали Ургенч, Бухара, Самарканд, Нішапур, Рей, Ісфахан, Шираз, Герат, Тус, Балх, Кум, Хамадан, Фаса, Казерун, Ахваз, Тустер, порт Сіраф на березі Перської затоки тощо (їхнє населення становило іноді по 200 - 300 тис. мешканців).

У часи Великого Хорезму жили й творили видатні поети Нізамі (1141 - 1209) та Хагані (ХІІ ст.), яких вважає своїми класиками Азербайджан, але писали вони на фарсі. Справжнім дивом і гордістю тогочасної перської архітектури визнано “Купол Алідів” у Кумі - прикрашений вигадливою різьбою по цеглі “мавзолей Фатіми”. Продуктивно працювали медресе й бібліотеки Хамадана, Рея, Сави, Ісфахана, Мерва, Нішапура тощо.

Але міць і процвітання колосальної імперії залишалися дуже хиткими. Строката хорезмійська держава не мала єдиної етнічної або господарської основи, а коли задоволені розгромом “невірних” газі розійшлися по домівках, армію почали формувати з найманців-тюрків (переважно канглів_ - печенігів, кипчаків - половців або карлуків). Стабільність, що спиралася на шаблі хорезмійських головорізів, виявилася нетривкою. Значно культурніші від тюркських вояків перси, араби, таджики дуже хворобливо сприймали безпардонне володарювання зухвалих тюркських найманців, а коли ця ненависть проривалася, повстанці шматували своїх “захисників” живими (так було під час антихорезмійського повстання в Самарканді). Успішні війни, економічне піднесення, розквіт торгівлі сприяли певному поліпшенню матеріального добробуту населення в самому Хорезмійському оазисі, але на решті земель лише начальство сипало грошима - більшість жила впроголодь (бо податки сягали до 2/3 врожаю(!). Крім етнічних і соціальних суперечностей, державу роз'їдали релігійні конфлікти: між шиїтами й суннітами (хорезмшахи сповідували суннізм), між шафіїтами й ханіфітами, не припинили свою руйнівну пропаганду й різноманітні сектанти (насамперед ісмаїліти різних гатунків). Навіть серед політичної верхівки не було єдності: кангли конфліктували з туркменами, “купецька” партія з “військовою” тощо.

Вкрай невдалою слід визнати й зовнішню політику, що її вів наприкінці царювання хорезмшах Мухаммед.

Спочатку він посварився з багдадським халіфом ан-Насіром (1180 - 1225), назвався Газі (“борцем за віру”) й прокляв “володаря правовірних” (обвинувативши його зокрема у “сверблячці сластолюбства”), але каральний похід 1217 р. проти “неправильного халіфа” провалився: 100-тисячне хорезмійське військо вимерзло в горах, а решту дикі непокірні курди вирізали.

В 1216 р. на кордонах Хорезму з'явилися монголи Чінгіс-хана, які добивали тут своїх кровних ворогів меркітів, і на р.Іргізі Мухаммед несподівано атакував монголів, пояснюючи це релігійним обов'язком газі в боротьбі з “невірними”. В 1219 р. він же наказав вирізати й розграбувати в Отрарі багатий караван, яким Чінгіс-хан хотів поновити вигідну для себе торгівлю через “Великий шовковий шлях”. Здивований такою поведінкою, каган відрядив в Ургенч посольство, але монгольських дипломатів хорезмшах наказав убити, а кількох вигнати голими в степ. Такого монголи не прощали, і коли Чінгіс-хан довідався про жахливий злочин, він написав Мухаммедові короткого листа: “Ти хотів війни, ти її отримаєш!” - та, згорнувши війни на інших фронтах, наказав атакувати імперію хорезмшахів.

Мухаммед ібн Текеш мав 400-тисячне військо й невичерпні ресурси, але виявив абсолютно непритаманні йому безініціативність і безпорадність. Розпорошивши свої сили по містах та фортецях, він покинув Середню Азію, і протягом 1219 - 1223 рр. монголи захопили більшість міст імперії та знищили їхні гарнізони один по одному. Роздерта суперечностями держава хорезмшахів розвалилася вмить, а переляканий Мухаммед сховався від непереможних монголів на пустельному острівці посеред Каспійського моря, де й помер у 1220 р. в колонії хворих на проказу. Великий Хорезм упав.

Боротьбу з агресором спробував організувати син і спадкоємець престолу Ургенча хорезмшах Джелаль ад-дін Мекбурни (1221 - 1223), але, розбитий монголами, він утік до Індії, звідки хорезмійців за звірства вигнали в Іран. Потім у пошуках грошей енергійний хорезмшах не існуючої вже держави спалив та розграбував Грузію й Вірменію і, врешті-решт, втративши всіх союзників, знову опинився в 1231 р. віч-на-віч з монголами, які наздогнали невтомного хорезмшаха-авантюриста в горах Курдистану. “Тоді татари, що примусили його покинути батьківщину, напали на нього, погнали до Аміда (суч. Діярбакір) і завдали жорстокої поразки його війську”5. В цій битві й загинув син туркменки Джелаль ад-дін, а Іран та Середня Азія опинились у складі світової Монгольської імперії.

Держава Хулагуїдів (1263 - 1353). Монгольське завоювання Західної Азії завершив один з онуків Чінгіс-хана Хулагу, “для котрого людяність і пощада були абсолютно чужими поняттями, але який подібно до свого жахливого предка вмів володарювати й наказувати”6. В 1256 р. його вояки знищили паразитичну державу нізаритів, у 1258 р. ліквідували Багдадський халіфат Аббасидів, але подальшому просуванню непереможних монгольських орд завадила смерть великого кагана Мунке (1259). Хулагу сам мріяв посісти його місце і з частиною війська спішно вирушив до Монголії, а своїм заступником на час відсутності залишив довіреного полководця Кітбугу (наймана християнсько-несторіанського віросповідання), проте для успішного продовження завоювань розпорошених сил не вистачило.

В католицькій Європі хана Хулагу та його дружину Докуз-хатун (кераїтку й теж християнку-несторіанку) оголосили новими Костянтином і Єленою, вітаючи успіхи монголів у боротьбі з мусульманами, а їхні завоювання назвали новим “хрестовим походом”. Слідом за Багдадом упали інші ісламські фортеці регіону (Халеб-Алеппо, Дамаск, Хама, Хомс, Баніяс), але хрестоносні рицарі Палестини злякалися таких могутніх “союзників” і не надали підтримки “жовтим хрестоносцям”, мовляв, “боротися з турками разом з такими союзниками-варварами насправді те ж саме, що виганяти біса силою Вельзевула”7. Тих же, хто вважав головним ворогом мусульман і підтримав монголів у боротьбі за звільнення “Гробу Господнього” (як-от Боемунд Антіохійський), - відлучили від церкви. В тилу Кітбуги повстала 5-мільйонна православна Грузія, невдоволена засиллям християн-несторіан, а з півночі загрожувала Золота Орда, де монгольський хан Берке відкрито схилявся до мусульманства. Підтримали завойовників лише вірмени-монофізити.

В такому оточенні 20-тисячне військо монголів не мало шансів на успіх, та вони десятками років не знали поразок і явно переоцінили свою міць. За зраду ідеї “єдиного хрестового походу Сходу й Заходу” Кітбуга розгромив хрестоносне графство Сідон, але у вересні 1260 р. його армію в битві при Айн-Джалулі знищили мамлюки (Кітбуга потрапив у полон, де йому відрубали голову). Після грудневої (1260) поразки при Хомсі (від тих самих мамлюків) монгольські завоювання в Західній Азії припинилися.

Хулагу не зумів вплинути на вибори нового кагана. За володарювання над завойованими на Далекому Сході землями почалася війна ханів Арігбуки та Хубілая, в якій переміг узурпатор Хубілай (1260 - 1294). Нового кагана не цікавили далекі землі, які він усе одно не міг контролювати, і в 1263 р. Хубілай надав Хулагу титул ільхан (“улусний хан”), офіційно визнавши незалежний статус монгольського Ірану. Утворилася держава Хулагуїдів (1263 - 1353), що охопила Іран, Ірак, Афганістан, Вірменію, Азербайджан, більшу частину Анатолії, Курдистан та південь Середньої Азії. Васалами Хулагуїдів періодично ставали Грузія, Трапезунд і Кіпр.

Монгольське завоювання стало нелегким випробуванням для регіону. Вдесятеро скоротилися площі оброблюваних земель, жахливу різанину пережили Мерв, Балх, Герат, Рей, Тус, Нішапур, Казвін, Хамадан, Марага, Ардебіль, Бухара, Ургенч, Самарканд, Багдад, Дамаск тощо. Сотні тисяч людей були перетворені на рабів, а розгром іригаційної системи внаслідок навали кочовиків спричинив занепад рільництва й голод. Жахливих утрат зазнала культура. Проте не треба забувати, що перси давно не були хазяями у власній країні, де правили тюрки; і тотальна різанина теж не була для них новиною. Тому навала монголів більшістю населення сприймалася просто як заміна одних чужоземних гнобителів на інших, тим паче що монголи знищили ненависні для більшості персів-шиїтів-імамітів халіфат Аббасидів, тюрксько-суннітську диктатуру та жахливого ісмаїлітського монстра нізаритів.

Монголів прокляв видатний перський філософ (містик-гуманіст) і поет Румі (1207 - 1273), але радісно вітав інший славетний поет Ірану Сааді (1203/10 - 1292) - неперевершений лірик і прозаїк (творець збірки “Гулістан” - “Квітник”, людина бурхливої біографії; об'їздив увесь ісламський світ, потрапляв у полон до індусів та хрестоносців) і водночас автор панегіричної елегії на честь здобуття монголами Багдада. Тоді ж творили: поет-містик Іракі (ХІV ст.), ісмаїліт поет-гультяй Нізарі (? - 1320), прозаїки Ауфі (ХІІ - ХІІІ ст.) і Самарканді. Авторитет Насіра ад-діна Тусі (1201 - 1277) - придворного поета й астролога Хулагуїдів - у питаннях астрономії, математики, медицини й астрології десятиліттями вважався незаперечним для науковців Близького Сходу. Історичну науку Персії прославили апологет монгольських завоювань Ата Мелік Джувейні (автор титанічної праці “Таріхі джахангушай” - “Історія світопокорителя”, 1260_р., присвяченої Чінгіс-хану) й видатний політик та історик за сумісництвом Рашид ад-дін (його “Джамі ат-Таваріх” - “Збірка літописів”, 1310 р. - охоплює історію держави Хулагуїдів та всіх інших відомих тогочасним персам народів від Західної Європи до Китаю).

Хоча початкові наслідки монгольської навали були вкрай тяжкими, надалі ільхани залізною рукою припинили в регіоні усобиці, стабілізували податкову систему, відновили торгівлю, а виробників звільнили від дріб'язкового чиновницького регламентування (бо степовики не лізли в не зрозумілі для них землеробські справи, задовольнившися безперебійним надходженням податей та лояльністю населення до ханської влади). Проте історія монгольського панування в Ірані була нетривалою.

Розпад великої Монгольської імперії закономірно завершився міжханськими війнами, ускладненими тим, що окремі улусні володарі швидко виявили різну релігійну орієнтацію. Хулагу був шанувальником Майтрейї (Будди майбутнього), в його військовому оточенні переважали християни-несторіани, а верхівку бюрократії ільхан намагався формувати з письменних китайців-конфуціанців (щоб чиновники були кваліфікованими, але чужими для більшості підданих); тим часом золотоординський хан Берке (1258 - 1266) підтримував суннітський іслам. Крім того, за заповітом Чінгіс-хана Іран належав нащадкам його старшого сина Джучі, тобто саме володарям Золотої Орди, тому війни Джучідів з Хулагуїдами стали неминучими.

Апогей гігантського протистояння - зимова битва в Ширванській долині (1261), де, якщо вірити середньовічним історикам, проти 350-тисячного війська Берке виcтояла 300-тисячна армія Хулагу. Перемогу в жахливій різанині здобув ільхан - “хоробрий та в бійці сильний, відзначився в цій битві, показав себе здібним землею володіти й вінець носити”8. Не витримавши психологічно, вояки Золотої Орди (монголи, кипчаки й русичі) “кинулися тікати через Терек, під ними провалилася крига, і безліч вояків потонула”9. Добити золотоординців завадив їхній союзник - мамлюцький Єгипет, що скував ініціативу Хулагуїдів.

Воювали Хулагуїди і з улусом Джагатая, але тут бойові дії завершилися внічию: 1273 р. ільхан Абака (1265 - 1282) захопив Бухару, на що Джагатаїд Дува в 1295 р. відповів спустошенням Хорасана.

Лише союз із Трапезундом (потім Візантією) та мир на східних рубежах дали Хулагуїдам змогу певний час утримувати державні кордони, але внутрішня криза не залишила монголам шансів на тривке панування в регіоні.

Вороже ставлення шиїтів до влади іновірців наростало, а масла у вогонь додав ільхан Гейхату (1291 - 1295), який, підбурюваний китайськими радниками, теж почав (як і юаньські імператори Китаю) активно друкувати паперові гроші замість дзвінкої монети (геніальний винахід імперії Сун). Неконтрольована емісія довела до апогею господарський розвал, на що відповіли бунтами селяни Південного Ірану (Лурістану). Потрібні були термінові стабілізаційні реформи, які спробував провести ільхан Газан (1295 - 1304).

Газан-хан почав царювання з того, що прийняв разом з військом іслам (незгодним відрубали голови), після чого візирем призначили славетного історика Рашида ад-діна. В країні відновили карбування золотих і срібних монет та вилучили з обігу знецінені папірці, скоротили й спростили податки, а тим, хто піднімав цілину, дарували значні податкові пільги. Чітко розмежували юрисдикцію монгольського (державного) й мусульманського (господарського й кримінального) права. За дев'ять років реформ було досягнуто певне відродження економіки, трохи нівелювався етно-релігійний конфлікт влади й підданих, а доходи держави збільшилися з 17 до 21 млн динарів на рік (що все одно було вп'ятеро менше від домонгольських часів).

Газан-хан помер від алкоголізму, але його наступник Олджейту (Худабенде, 1304 - 1316) не став змінювати реформаційний курс і, хоча мав уразливі місця (вино, наркотики, гаремні втіхи тощо), здобув цілковиту підтримку персів тим, що відкрито прийняв шиїзм.

При дворах ільханів процвітали науки й мистецтва. В країні працювали історики Вассаф (? - 1328) і Казвіні (ХІV ст.). Вершиною класичної перської поезії визнано Хафіза (1300 - 1389), сучасниками якого були поети-містики Шабістарі та Аухаді, романтик Сальман Саведжи, лірик Кірмані. Шедевр архітектури являє собою восьмигранна купольна мечеть ільхана Олджейту-Худабенде в Султанії (ХІV ст.), а в Тебризі зусиллями уйгурських іммігрантів у ХІV ст. зародилася перша в мусульманському Ірані школа поліхромної мініатюри, в традиціях якої втілився вплив далекосхідних естетичних канонів.

Та коли ільхан Олджейту помер (1316), перебравши з насолодами, держава Хулагуїдів швидко занепала. Степовики так і не стали для персів “своїми”, а ісламізація й перетворення держави гордих кочовиків на типову султанську деспотію вкрай не сподобалися монгольській верхівці, що якомога приватизувала свої ікта, для яких вибила податковий імунітет.

Посилення сепаратизму спустошило ільханівську державну скарбницю, що змусило владу знову підвищувати податки. Врятувати державу шляхом військової диктатури спробував за правління Абу Саїда Бахадур-хана (1316 - 1335) його всесильний візир, безстрашний воєначальник Чобан. Проте ільхан смертельно боявся свого “благодійника” і в 1327 р. підступно його знищив разом із синами. Могутнього Чобана не стало, Абу Саїд присвятив життя поезії та жінкам, закинувши державні справи, а коли його в 1335 р. отруїла мстива дочка Чобана (Хатун), в імперії Хулагуїдів настав повний розвал. На уламках колишньої великої держави утворилися десятки незалежних і ворогуючих між собою династій (Джелаїриди, Музаффариди, Курти тощо), а в Хорасані спалахнуло в 1337 р. персо-шиїтське визвольне повстання сарбадарів (“вішальників, несамовитих”, 1337 - 1381), які й стали могильниками Хулагуїдів.

Ідейним прапором сарбадарського повстання був агресивний антимонгольський шиїзм, а вождями-ідеологами цього протокомуністичного руху стали: шиїтсько-містичний шейх-проповідник Халіфе, його наступник шейх Хасан Джурі та “поети злиднів”: апологет егалітаризму ібн Ямін (? - 1368), викривач розтлінної верхівки й прибічник народного бунту Убейд Закані (? - 1370) та найекзотичніший поет-селянин ібн Хусам Кухістані, який, за легендою, писав свої вірші на держаках лопат. На відвойованих землях запанували селянські традиції егалітаризму, податки зафіксували на рівні 3/10 від урожаю, всі сарбадари (включаючи правителя) носили однаково простий одяг (з вовни, а не шовку), армію становило народне ополчення, а в будинках начальства (в тому числі вождя) щоденно влаштовувалися для всіх бажаючих спільні трапези.

У 1337 р. повстанці відбили Сабзавар (зробивши його своєю столицею), потім захопили Нішапур, Мерв та Гурган. Останній хулагуїдський ільхан Туга-Тимур вирішив придушити бунт хитрістю і, запросивши в 1353 р. сарбадарських лідерів на бенкет, наказав їх знищити. Але ільхан прогадав: на бенкеті сарбадарський емір Ях'я Керабі сам зарізав Туга-Тимура. Так перервалася династія Хулагуїдів, а в Хорасані на півстоліття запанували сарбадари (1337 - 1381).

Іран і Середня Азія знову опинилися в умовах тотальної роздробленості та цілковитої політичної анархії, війни тривали безупинно, але невдовзі цей кривавий морок здався веселою прогулянкою, бо в Середній Азії зійшла зірка жахливого Тимура.

1Цит. за: Агаджанов С.Г. Государство Сельджукидов и Средняя Азия в ХІ - ХІІ вв. М., 1991. С.239.

2Цит. за: Там само. С.71.

3Цит. за: Там само. С.91.

4Мунтанджабад-Дин Бади Атабек ал-Джувейни. Ступени совершенствования катибов (Атабад ал-катаба) / Пер. с перс. Г.М. Курпалидиса. М., 1985. С.24 - 25.

5Киракос Гандзакеци. История Армении // Тер-Мкртичян Л.Х. Армянские источники о Средней Азии VІІІ - ХVІІІ вв. М., 1985. С.68.

6Мюллер А. История ислама с основания до новейших времен / Пер. с нем.: В 4 т. СПб., 1986. Т.3. С.248.

7Там само. С.259.

8Книга Марко Поло / Пер. со старофр. И.П.Минаева. М., 1955. С.231.

9Цит. за: Гордеев А.А. Золотая Орда и зарождение казачества. М., 1992. С.67 - 68.